Самотня акушерка пустила переночувати матір із дитиною. Сюрприз, який чекав

Алла взяла Матвія на руки. Малюк солодко спав, сопучи кирпатим носиком. — Лідо, іди вмийся, попий води, а потім ми поговоримо, добре?

Ліда механічно кивнула. Погляд її був моторошним, порожнім, не виражав нічого, крім безмежного жаху. Алла помітила, що руки дівчини тремтять, хоча в квартирі було тепло.

Алла повернулася до кімнати. Матвій продовжував спати, причмокуючи уві сні губами. Алла задумливо дивилася на нього, вкотре вражаючись його схожості з Володею.

Ліда повернулася з ванної. Вона вмилася, але щоки її залишалися розчервонілими, а очі зрадливо блищали. Вона сіла на диван, напружено дивлячись перед собою.

— Лідо, досить таємниць. — тихо, щоб не розбудити Матвія, промовила Алла. — Що з тобою сталося? Від чого і від кого ти ховаєшся? Від кого тікаєш?

Ліда прикрила повіки й глибоко вдихнула. — Алло Геннадіївно, це дуже довга історія, і я сподівалася, що… ну, що все якось само собою розсмокчеться, що про мене просто забудуть, але, виходить, не забули. Вибачте, я втягнула вас у це.

Якщо хочете, я просто заберу сина й піду, і… — її голос затремтів, і по щоках знову покотилися сльози. — Нікуди не треба йти, — похитала головою Алла.

— Просто розкажи, що сталося, а там вирішимо, що робити. Ти ж знаєш, безвихідних ситуацій не буває. — Бувають, — твердо заявила Ліда. — І я опинилася саме в такій.

— Так, говори, досить мене лякати. Алла провела пальцем по щоці Матвія, і хлопчик чмокнув губами, не прокидаючись. — Я повинна знати, ти мені вже не чужа людина, і Матвій мені як онук.

Ліда схрестила руки на грудях, ніби захищаючись від чогось, і почала свою розповідь. Дівчина не пам’ятала своїх батьків. Її перші спогади стосувалися того періоду, коли Ліда вже жила в дитячому будинку.

Їй казали, що її батьки загинули в автомобільній катастрофі, подробиць вона не знала. — Я й не хотіла знати, — зітхнула Ліда. — Звісно, були думки, особливо коли зовсім маленька була.

Думала, знайду бабусю чи дідуся. Мусить же в мене хтось бути. Мріяла, що вони прийдуть і заберуть мене звідси.

Але ніхто не приходив, і я просто змирилася. У дитячому будинку Ліду вважали білою вороною. Вона була тиха й не любила рухливих ігор, частіше сиділа в куточку, малювала й читала книжки.

Друзів у неї майже не було, вона спілкувалася тільки з однією дівчинкою, Анею. Але спілкування їхнє тривало доти, доки обом не виповнилося по 12 років. Аню забрали з притулку: виявилося, що в неї є родичі в Америці.

Дізнавшись про долю дівчинки, вони забрали її до себе. Так Ліда залишилася зовсім сама. Була в неї мрія.

Особлива, не така, як в інших. Її ровесниці хотіли стати акторками чи співачками, вигідно вийти заміж або стати бізнеследі. А от Ліда мала намір вивчитися на кухаря.

Процес приготування їжі завжди її зачаровував. Вона сама не розуміла чому, але він нагадував їй чаклунство. Береш звичайні інгредієнти, робиш усе за інструкцією й отримуєш шедевр.

Вона виписувала в зошит рецепти з книжок і журналів, які приносили працівниці дитячого будинку. Мріяла, що колись готуватиме сама на власній кухні, влаштується на роботу в ресторан і всі вимагатимуть, щоб готувала саме вона. Ліда не сумнівалася, що стане найкращою у своїй справі, інакше й бути не могло.

І ось одного разу дівчина наважилася попроситися на кухню й допомогти куховарці з обідом. Жінка погодилася. Так Ліда поринула у світ кулінарії.

Звісно, дітям готували найпростіші страви, але Ліді поки що вистачало й цього. Вона спостерігала, допомагала чим могла і, звісно, ставила запитання. А коли бульйон солити: одразу чи коли майже готовий?

А коли краще різати моркву? А що робити, якщо тісто не піднімається? Куховарка посміювалася з Ліди.

— А, допитлива, не думай, роби, як у книжці написано, і все вийде. Незабаром Ліді стали дозволяти невеликі експерименти. Їй видавали скромний набір продуктів і посуд, щоб вона творила самостійно.

Часом у неї виходили стерпні страви, а іноді виходило щось неїстівне. Але вона продовжувала пробувати й досягла певних успіхів. Наприклад, доопрацювала рецепт тіста з книжки, яким користувалася куховарка, і воно стало куди ніжнішим і приємнішим на смак.

А ще вона вигадала всілякі начинки для пирогів. — Морква й кориця? — дивувалася куховарка. — Гидота ж вийде.

— А от і не гидота, — сперечалася Ліда. — А давайте спробуємо. Сюди б іще горіхів додати, було б зовсім добре.

Пироги виходили на диво смачними. А про таланти Ліди почали говорити не тільки педагоги й працівники дитячого будинку, а й інші діти. Вона пишалася собою й сподівалася, що зуміє вступити до коледжу.

І на щастя, їй це вдалося. Вона легко склала іспити, а в шкільному атестаті були тільки четвірки й п’ятірки. І почалося нове життя.

Ліда не розуміла, чому її однокурсники нудьгують на парах і прогулюють практичні заняття, адже вчитися так цікаво. Їй подобалося все, навіть найнудніші лекції про технологію обробки й зберігання продуктів. Адже це теж важливо знати.

Зберігатимеш щось неправильно — продукт зіпсується, а це позначиться на кінцевому результаті. Попри те, що Ліда була круглою відмінницею, однокурсники її любили. Вона завжди була готова прийти на допомогу й підказувала іншим на іспитах, непомітно могла підправити контрольну страву, щоб виручити свого товариша.

Ліда закінчила коледж із червоним дипломом і влаштувалася на роботу в кафе. Вона була абсолютно щаслива: улюблена справа, чудовий колектив, ще й квартиру їй дали. Маленьку, на околиці міста, але все ж свою, власну, де Ліда могла робити все, що їй заманеться.

— Я тоді стіни в помаранчевий пофарбувала, уявляєте? — усміхнулася своїм спогадам Ліда. — Мені так подобається помаранчевий, тільки він мені набрид уже за місяць, і довелося переробляти.

А потім Ліда познайомилася з Костею. Познайомилися вони найбанальнішим чином. Вона йшла додому після роботи, була зима.

Дівчина послизнулася й підвернула ногу. Скавулячи від болю, вона намагалася підвестися, але їй ніяк не вдавалося. Костя підійшов до неї й допоміг піднятися, а потім провів до травмпункту.

Виявилося, що Ліда відбулася забоєм. Костя запропонував довезти її додому. Вона хотіла було відмовитися, адже не любила знайомитися на вулиці.

Зазвичай це ні до чого хорошого не приводило, але Костя був гарний собою і поводився так галантно, що дівчина сказала йому так. Прощаючись із Лідою біля під’їзду, Костя попросив у неї номер телефону. І вона не змогла йому відмовити.

Так почалося їхнє спілкування, вони зустрічалися майже щодня. Костя мало розповідав про себе, мовляв, працюю, гроші є, чого тобі ще треба знати. І Ліда воліла не наполягати на своєму.

Ну не мафіозі ж він, зрештою, звичайний хлопець. Може, заробляє мало, соромиться зізнатися. Не розуміє, що їй-то немає ніякої різниці: вона ж вважає, що головне, щоб людина була хороша, а решта додасться.

— А як цей Костя виглядав?