Сестра запропонувала помінятися місцями, щоб мій чоловік нарешті зіткнувся з наслідками своїх вчинків

— Ірина веде документи. Будуть ще папери, строки. Вона пояснить.

— Я розберуся.

— Квартиру вибирай спокійно. Не хапай перше-ліпше. Візьми час.

— Марто.

Вона замовкла.

— Я впораюся.

Вона подивилася на мене й повторила:

— Впораєшся.

Не як наказ. Як підтвердження.

Оголосили потяг. Марта підняла рюкзак на плече.

— Іди, — сказала я.

Вона пішла. Прямо, не поспішаючи, своєю особливою ходою, яку я так і не змогла повторити. Біля скляних дверей вона зупинилася й обернулася.

Один погляд. Секунда.

Цього вистачило.

Перші дні без неї були дивними. Не страшними — саме дивними.

Я жила у Світлани. Ходила до магазину. Готувала те, що хотіла, а не те, що мало комусь сподобатися. Вмикала музику. Відчиняла вікно, якщо хотілося холодного повітря.

Одного ранку я зварила каву, сіла біля вікна й раптом зрозуміла: я просто сиджу. Не прислухаюся до під’їзду. Не чекаю дзвінка. Не перевіряю, чи все зроблено правильно.

Просто п’ю каву.

Це було так незвично, що я просиділа хвилин двадцять, намагаючись зрозуміти, що зі мною не так. Потім зрозуміла: нічого. Саме так і має бути.

За два тижні я знайшла квартиру.

Маленьку, однокімнатну, в іншому кінці міста, на третьому поверсі старого будинку. Високі стелі, велике кухонне вікно, двір із деревами. Я зайшла й одразу відчула: моя.

Договір підписала сама. Завдаток внесла з грошей, які таємно відкладала кілька років. Кирило про них не знав. Я сама довго не знала, навіщо це роблю. Тепер знала.

Речей було небагато: одяг, книжки, ноутбук, посуд, кілька фотографій. Я поставила стіл біля вікна.

Перший вечір у новій квартирі провела сама. Чай, книжка, тихе радіо. Нікого. Жодних кроків за дверима.

Це було добре. Дуже добре.

На роботі я попросила перевести мене з віддаленого режиму в офіс. Керівник здивувався:

— Зазвичай усі просять навпаки.

— Мені важливо виходити з дому, — сказала я.

До офісу я прийшла вперше за два роки. Йшла коридором, віталася з людьми, яких раніше бачила тільки на екрані. Було ніяково й радісно водночас. Живі голоси. Живі обличчя. Живий день.

Світлана подзвонила за кілька днів після мого переїзду.

— Як ти?..