Сільські плітки переслідували Мішу з дитинства, та одна зустріч змусила всіх замовкнути

Майже рік вони прожили тихо. Софія Марківна няньчила онука, Марина працювала, намагаючись не дивитися на людей, коли за спиною стихали розмови. Та одного дня біля хвіртки здійнявся галас.

До хати підійшли кілька жінок із тієї самої мандрівної групи. Їхні обличчя були сердиті, голоси різкі.

— Показуй дитину Дем’яна! — вимагали вони. — Віддай хлопчика його крові!

Марина притисла Назара так міцно, що малюк заплакав.

— Ви з глузду з’їхали? Це мій син. Дем’ян тут ні до чого.

— Дем’яна більше нема, — викрикнула одна з жінок. — А чутки до нас дійшли. Не віддаси дитину — щастя тобі не буде!

На крик збіглися сусіди. Прийшов місцевий поліцейський, довго вмовляв жінок піти, пояснював, що не можна приходити до чужої хати з погрозами. Ті пішли, але наостанок обсипали Марину прокльонами й пообіцяли забрати хлопчика, коли вона найменше чекатиме.

Після цього Марина перестала випускати Назара з рук. Здригалася від кожного шереху, прокидалася вночі, підходила до вікна й слухала темряву. Село знову загуло: тепер уже обговорювали не лише її минуле, а й дитину.

Одного разу вона сказала матері:

— Я більше не можу тут жити. Поїду.

— Куди ж ти, доню? — заплакала Софія Марківна.

— Поки не знаю. Влаштуюся. Потім подзвоню.

Марина поїхала з сином у невелике місто. Знайшла роботу, влаштувала Назара спершу в ясла, потім у дитсадок. Кілька років вона телефонувала матері, говорила коротко, бадьорилася, запевняла, що все добре.

А потім одного дня Софії Марківні зателефонував незнайомий чоловік із лікарні. Слова падали в слухавку важко, одне за одним: Марину привезли надто пізно, лікарі зробили все, що могли, врятувати не вдалося…