Сільські плітки переслідували Мішу з дитинства, та одна зустріч змусила всіх замовкнути

Софія Марківна не відразу збагнула, що телефон уже випав із її руки. Світ ніби звузився до однієї точки, в якій більше не було доньки. Якби поруч не опинилася сестра Галина, стара, може, й сама не підвелася б після цього удару.

Марину поховали поруч із рідними. На кладовищі Софія Марківна стояла, притискаючи до себе малого Назара, а він тягнувся до могили й питав, коли мама встане. Ночами хлопчик плакав, просив покликати Марину, і бабуся шепотіла, заколисуючи його:

— Сирітка ти моя бідна. Маленький мій, за що тобі таке?

Та село не жаліло. Воно знову дивилося на Назара так, як дивляться на чужу помилку.

— Вилитий син того приїжджого, — казали за спиною. — Чорнявий, смаглявий. На Олега ні краплі не схожий.

Так до хлопчика прилипли прізвиська: «приблудний», «чужий», «волоцюжонок». Діти повторювали їх, не розуміючи всієї жорстокості, а дорослі розуміли й усе одно не зупинялися.

Софія Марківна після смерті доньки стала швидко здавати. Спершу перестала виходити на город, потім дедалі частіше сідала біля печі, забувши, навіщо підвелася. Одного дня вона покликала сестру Галину й довго тримала її за руку.

— Галинко, не протягну я довго. Не залишай Назара. Він і тобі рідня.

— Що ти таке кажеш? Оклигай.

— Не обманюй мене. Візьми його до себе. А мою хату здаси людям — буде тобі підмога. Тільки не віддавай хлопця чужим.

Галина пообіцяла. Тоді їй здавалося, що обіцянка перед умираючою сестрою — святе діло. Та роки йшли, Назар ріс непосидючим, упертим, болісно мовчазним, і Галина дедалі частіше шкодувала, що прив’язала свою старість до дитини, яку село все одно вважало зайвою…