Сімейна вечеря закінчилася незручною тишею після того, як Віка дістала посвідчення

— Тоді йому доведеться офіційно відповідати, як майно, яке не мало стати приватним, опинилося в їхній родині.

Кирило важко видихнув. Він не розумів, що відчуває сильніше: гордість за Ліну чи страх за батька. Ці два почуття зчепилися всередині нього так міцно, що розділити їх було неможливо. Він любив дружину. Він знав, що вона має рацію. Але батько залишався батьком — складним, пихатим, часто несправедливим, але все одно частиною його життя.

Ліна, здається, зрозуміла це без пояснень.

— Я не мщу йому, Кириле, — сказала вона тихо.

Він подивився на неї.

— Я знаю.

— Просто деякі люди починають чути лише тоді, коли розмова перестає бути домашньою.

Кирило кивнув. Йому не було чого заперечити.

Одне було ясно напевно: Сергій Вікторович домігся свого. Після цього дня він навряд чи колись ризикне назвати будь-яку жінку простою сільською дівкою лише тому, що на ній немає дорогих прикрас, гучного прізвища й звички голосно розповідати про себе.

У вівторок Ліна справді прийшла до адміністрації.

Вона увійшла до кабінету Сергія Вікторовича без метушні. Кабінет був таким самим, яким його господар намагався здаватися на сімейних обідах: масивний стіл, акуратні папки, важке крісло, кілька предметів, явно поставлених на видному місці для солідності. Але тепер уся ця обстановка не допомагала. Вона не робила Сергія Вікторовича більшим. Навпаки, за великим столом він виглядав зсутуленим і блідим…