Сімейна вечеря закінчилася незручною тишею після того, як Віка дістала посвідчення

Він підвівся, коли вона з’явилася, але не відразу. Спершу ніби не повірив, що вона справді прийшла. Потім незграбно відсунув крісло, пригладив долонею край піджака й спробував повернути обличчю звичний вираз начальницької впевненості. Не вийшло.

Ліна поклала на стіл теку з документами. Потім розгорнула службове посвідчення й поставила його поруч.

Сергій Вікторович подивився на теку, потім на посвідчення, потім на Ліну. Цього разу в його погляді вже не було насмішки. Не було й колишньої поблажливої цікавості. Перед ним стояла не «дівчина з простої родини», не «дружина Кирила», не зручна мішень для сімейних жартів. Перед ним стояла людина, з якою йому доведеться говорити інакше.

Ліна спокійно сіла на стілець навпроти.

— Будемо розбиратися, Сергію Вікторовичу.

Він не відповів. Лише опустив погляд на теку.

Посвідчення на столі нагадувало йому просту істину, яку він зрозумів надто пізно: не можна судити людину за тихим голосом, скромною сукнею й відсутністю показної розкоші. Іноді за цим спокоєм ховається такий сталевий характер, що будь-який перстень, будь-яка посада й будь-яка самовпевненість гнуться перед ним без жодного крику.