Сімейна вечеря закінчилася незручною тишею після того, як Віка дістала посвідчення

— Просто поговоримо, — спокійно відповіла вона. — До зустрічі.

Вона вимовила це так буденно, ніби йшлося про доставку меблів чи запис до майстра. Але Сергій Вікторович почув у цих словах зовсім інше. Не вирок суду — ні. Гірше. Вирок його самовпевненості. Його звичці вважати себе недоторканним. Його вірі в те, що люди діляться на важливих і всіх інших.

Коли двері за Ліною й Кирилом зачинилися, у квартирі ще довго ніхто не говорив. Сергій Вікторович дивився в передпокій, де щойно зникли їхні силуети. У голові в нього крутилася одна думка, неприємна, важка, липка: він усе життя вважав себе господарем становища, а справжній господар щойно вийшов із квартири, навіть не підвищивши голосу.

Ірина Павлівна тихо зібрала зі столу одну тарілку, потім поставила її назад. Руки її тремтіли. Марк Семенович обережно відкашлявся, але так і не знайшов слушної фрази. Зоя дивилася то на Сергія Вікторовича, то на двері, і її звична готовність обговорювати чужі помилки кудись зникла.

У машині Кирило мовчав кілька хвилин. За вікнами повільно пропливали однакові двори, сірі фасади, рідкі перехожі. Ліна дивилася вперед. Вона не здавалася ані схвильованою, ані задоволеною. Лише трохи втомленою, як людина, яка зробила те, що давно мала зробити, але все одно не дістала від цього радості.

Кирило нарешті повернувся до неї.

— Ти справді почнеш перевірку?

Ліна не відразу відповіла. Вона провела великим пальцем по краю своєї долоні, ніби стирала невидимий слід чужих слів.

— Подивимося. Якщо він сам упорядкує документи й пояснить походження майна, розмова може цим і закінчитися.

— А якщо ні?