Сліпого й виснаженого слоненя вважали приреченим, аж поки поруч із ним не опинився врятований пес

— Бо будь-яка публічність — це перевірка. Перевірка — це папери. Папери — це запитання, на які в нас зараз половина відповідей у процесі. У тебе слоненя без нормального походження, пес без документів, приміщення не розраховане на такий карантин. Ти хочеш, щоб завтра нам заборонили приймати тварин?

Марія знала: Олена не була жорстокою. Вона вміла вибивати гранти, домовлятися з постачальниками, ночами сиділа над кошторисами. Але за останні місяці стала іншою — різкою, підозріливою, ніби кожна людина в центрі була не помічником, а потенційною загрозою.

— Він їв? — спитала Олена, кивнувши на журнал.

Литвин потер перенісся.

— Двісті мілілітрів суміші сам. Небагато. Але сам.

У кімнаті повисла тиша.

Марія відчула, як у неї стиснуло горло. Двісті мілілітрів — ніщо для слоненяти. Крапля. Але до цього воно не брало самостійно взагалі нічого.

— Після контакту з собакою? — уточнила Олена.

— Через сорок хвилин.

— Це не доказ зв’язку.

— Авжеж ні, — сухо сказав Литвин. — Просто збіг. Як і зниження пульсу. І те, що він заснув без додаткового заспокійливого.

Олена стиснула губи.

— Сьогодні пес в ізоляторі. Слоненя — за протоколом. Жодних експериментів без моєї згоди.

Марія вийшла з оглядової першою. У коридорі пахло хлоркою й дешевою розчинною кавою. Вона йшла швидко, майже сердито, але біля дверей до господарського блоку зупинилася. Через маленьке вікно було видно, як Рудий лежить на підстилці. Не спить. Дивиться в бік корпусу, де було слоненя, і час від часу здригається, ніби чує поклик.

— Машо, — покликав Литвин за спиною.

Вона обернулася.

— Не лізь на рожен, — сказав він.

— А ви?

Він стомлено всміхнувся.

— Я вже там живу.

Того дня слоненя знову відмовилося від суміші. Його назвали Тимошею — неофіційно, просто хтось із молодших волонтерів сказав: «Ну який же він без імені», і ім’я прилипло. Тимоша лежав, відвернувши голову до стіни, хобот безвольно звисав із краю підстилки. Коли Марія намагалася піднести пляшечку, він не пручався, але й не ковтав. Суміш стікала по складках біля рота, капала на солому. За дві години температура піднялася.

Литвин мовчав. Лише частіше, ніж звичайно, міняв рукавички й увесь час поправляв окуляри, хоч вони сиділи рівно.

Надвечір Олена поїхала на зустріч із опікунами. Павло приніс у кормову відро теплої води й, стишивши голос, сказав:

— Рудий знову виє.

Марія стояла біля раковини, відмиваючи засохлу суміш із рук. Шкіра на пальцях потріскалася від антисептика. Вона не відразу підвела голову.

— Давно?

— Від обіду. Я до нього заходив, він ніби заспокоюється, а як двері зачиню — знову. Не на їжу, не на біль. Саме кличе.

У дверях з’явився Литвин. Він чув. Марія зрозуміла це з його обличчя.

— Камери зовнішні працюють? — спитав він Павла.

— Працюють.

— У журналі відзначиш, що за медичними показаннями було проведено контрольовану поведінкову стимуляцію.

Павло кліпнув.

— Це що означає?