Собака без упину сторожила немовля, ніби відчувала те, чого дорослі не помічали

— Хотів почути від неї правду.

— Почув?

Він похитав головою.

— Вона плакала. Казала, що в неї тиск, що я невдячний. Потім сказала дивну річ. Що «дитину все одно в нас би забрали, бо ти нестабільна».

Марія відчула, як усередині все стиснулося.

— Що значить «забрали»?

— Не знаю. Я спитав. Вона сказала, що обмовилася.

Герда раптом підняла голову.

— Дімо, вона щось планувала.

— Я розумію.

Це було перше «я розумію», яке не прозвучало як поступка, аби припинити сварку. Дмитро говорив тихо, і в голосі в нього була не оборона матері, а страх перед тим, що він сам починав бачити.

— Є ще дещо, — сказав він. — Тетяна згадала. За день до лікарні мама в під’їзді розмовляла телефоном. Тетяна виходила сміття виносити й почула фразу: «Ще кілька ночей — і вони самі попросять мене забрати хлопчика». Тоді вона не надала значення. Подумала, про допомогу.

Марія сиділа нерухомо.

— Чому вона раніше не сказала?

— Сказала сьогодні. Їй було незручно, думала, що лізе. Тепер готова дати пояснення.

Із дитячої долинув тихий зітх дитини. Герда тут же підвелася й пішла до ліжечка. Марія дивилася їй услід.

— Герда знала, — сказала вона. — Не як людина, звісно. Але вона відчувала. Запах таблеток, тривогу, її руки… щось.

Дмитро накрив обличчя долонями.

— Я хотів віддати її.

Марія не відповіла. Він сидів так довго. Потім підвівся, підійшов до собаки й опустився поруч на підлогу. Герда подивилася на нього насторожено. Дмитро простяг руку, але не торкнувся.

— Пробач, дівчинко, — сказав він.

Вівчарка кілька секунд дивилася на нього. Потім відвернулася до ліжечка. Це було не прощення, але й не відмова. Просто час.

Справжній поворот стався не в кабінеті слідчого й не в лікарні, а на їхній власній кухні, серед висунутих шухляд, старих чеків і розсипаних батарейок.

Марія шукала гарантійний талон від дитячої відеоняні. Після виписки вони знову ввімкнули камеру над ліжечком, але зображення почало блимати. Дмитро згадав, що талон лежить десь у нижній шухляді комода в дитячій. Марія витягла звідти папку з інструкціями, коробку від термометра, кілька листівок із виписки. Під ними лежав маленький сірий диктофон.

Вона спершу не зрозуміла, що це. Пластиковий прямокутник, потерта кнопка запису, приклеєний збоку папірець із вицвілим написом: «Лекції». Це був старий диктофон Дмитра ще з інститутських часів. Марія бачила його кілька разів у коробці з дротами. Але що він робив у дитячому комоді?

Вона натиснула кнопку. Екранчик блимнув — батарея була майже розряджена, та пристрій увімкнувся. У пам’яті виявилося кілька файлів. Останній — датований тим самим ранком, коли Артема забрали до лікарні.

Марія покликала Дмитра.

— Це твоє?

Він узяв диктофон, насупився.

— Так. Але він лежав у комірчині. Я ним сто років не користувався.

— Чому він тут?

Дмитро зблід так швидко, що Марія зрозуміла: він згадав.

— Я поставив його в дитячій за день до… — Він ковтнув. — Хотів записати, як Герда гарчить. Щоб показати кінологу. Мама сказала, що собаку треба терміново перевірити. Я… я не сказав тобі, бо ти б розсердилася.

Марія дивилася на нього, не кліпаючи.

— Ти записував нас?

— Я думав, це на пару годин. Потім забув. Чесно. У метушні. Він, мабуть, увесь цей час там лежав.

У Марії всередині піднялася хвиля злості, але за нею одразу прийшло інше відчуття — гостре, майже болісне очікування.

— Вмикай…