Собака без упину сторожила немовля, ніби відчувала те, чого дорослі не помічали
Дмитро сів за стіл. Пальці в нього не потрапляли по кнопках. Герда підійшла й стала поруч, дивлячись на диктофон так, ніби він був живий.
Запис почався з шарудіння. Потім дитячий плач. Голос Марії — втомлений, майже беззвучний: «Зараз, маленький, зараз». Потім шум води у ванній — далекий. Далі голос Олени Сергіївни:
— Ну що ти верещиш, господи… Усіх зведеш, як мати твоя.
Марія завмерла.
На записі зацокали кігті. Герда тихо загарчала.
— Геть пішла, — прошипіла Олена Сергіївна. — Геть, кому сказано.
Знову шарудіння. Плач Артема став гучнішим. Потім звук, ніби відкривають флакон або блістер — сухий клац. Вода у ванній усе ще шуміла. Олена Сергіївна говорила тихіше, але диктофон уловив:
— Нічого. Поспиш. Усі посплять. А я потім покажу, як треба.
Герда загарчала гучніше. Пролунав стук, ніби її відштовхнули ногою чи рукою. Потім Олена Сергіївна зло видихнула:
— Не підпустиш? Думаєш, розумна? Завтра тебе тут не буде.
Марія затулила рот долонею. Дмитро сидів, не рухаючись. На скроні в нього пульсувала жилка.
Запис тривав. З’явилися кроки Марії, її голос: «Мамо Лено, що сталося? Чому Герда гарчить?» Свекруха одразу стала іншою — м’якою, ображеною: «Я хотіла допомогти, а вона кидається. Машенько, ти ж сама бачиш, це небезпечно».
Дмитро вимкнув диктофон. На кухні стало так тихо, що було чути, як у дитячій сопе Артем.
— Вмикай далі, — сказала Марія.
— Маш…
— Вмикай.
Наступні файли були коротші. На одному Олена Сергіївна розмовляла телефоном у коридорі, поки Марія спала вдень. Було чути уривки: «Вона не справляється… так, я скажу лікарю… Діма вже сумнівається… головне, щоб собаку прибрали… потім простіше буде». На іншому — голос Дмитра, роздратований: «Машо, ну не можна ж усюди бачити ворогів». Потім її власний плач. Потім виття Герди.
Але найважливішим виявився файл, записаний уночі перед нападом. Диктофон лежав у комоді, тому звуки були приглушені, та розбірливі. Олена Сергіївна на кухні говорила з кимось по телефону:
— Документи в мене готові. Ні, вона добровільно не підпише. Значить, через опіку. Скажемо, що післяпологове, що собака небезпечна, що дитина в ризику. Діма слабкий, він погодиться, коли злякається. Квартира? Потім. Головне — хлопчика до мене, а там він сам зрозуміє, що без мене не витягне.
Незнайомий жіночий голос у слухавці був нерозбірливий. Потім Олена Сергіївна додала:
— Я не збираюся віддавати онука цій дівці. Вона вже забрала в мене сина і квартиру.
Марія відчула, як по спині побіг холод.
Квартира.
Ось воно.
Квартира була не просто житлом. Вона належала Дмитрові за дарчою від батька. Батько оформив її на сина за рік до смерті, коли зрозумів, що Олена Сергіївна збирається продати стару трикімнатну квартиру й переїхати до Дмитра «тимчасово». Тоді в сім’ї був скандал, про який Марія знала лише уривками. Свекор, спокійний і мовчазний Микола Петрович, якось сказав їй на кухні: «Не пускай Лену жити з вами. Вона добро робить так, що потім усі винні». За два місяці його не стало. Олена Сергіївна на поминках тримала Дмитра за руку й казала, що тепер вони мають бути разом.
Коли народився Артем, вона знову почала розмови: «Вам тісно. Треба продавати цю двійку, брати більшу, оформляти правильно, на сім’ю». Марія тоді втомлено сміялася: яка більша, якщо в них грошей на підгузки йде пів зарплати? Та Олена Сергіївна приносила роздруківки оголошень, рахувала чужі метри, натякала, що могла б вкласти свої заощадження, «якби Маша не була така недовірлива».
Тепер усе складалося в страшну картину. Якщо Марію визнають небезпечною для дитини, якщо Дмитро злякається й переїде до матері, якщо квартиру продадуть заради «кращих умов» — Олена Сергіївна отримає те, чого домагалася: сина, онука і контроль.
— Ми повинні віддати запис, — сказав Дмитро.
Голос у нього був рівний, але очі мокрі.
Марія дивилася на нього довго.
— Ти зможеш?
