Собака без упину сторожила немовля, ніби відчувала те, чого дорослі не помічали

— Так, — глухо сказав Дмитро. — Я дав. Щоб допомагала.

— Коли?

— Через тиждень після виписки.

Марія повернулася до нього. Вона не знала. Думала, Олена Сергіївна приходить тоді, коли Дмитро відчиняє, або коли вона сама дзвонить у домофон. У горлі піднявся гіркий клубок.

— Ти дав їй ключі й не сказав мені?

Він провів долонею по обличчю.

— Я думав, так легше буде.

— Кому?

Він не відповів.

Після розмови працівниця попередила, що до з’ясування обставин дитині краще бути під наглядом, а вдома доведеться обмежити доступ сторонніх і прибрати всі ліки. Це прозвучало не як погроза, а як важка необхідність. Марія кивала, хоча кожен кивок давався з трудом.

На третій день Артемові стало помітно краще. Він прокинувся голодним і заплакав уже по-справжньому — сердито, вимогливо. Марія плакала разом із ним, поки годувала. Дмитро стояв біля вікна спиною до неї. Потім підійшов, обережно поклав долоню синові на спинку. Артем завмер на секунду, тоді знову заходився губами.

— Пробач, — сказав Дмитро.

Марія не відразу зрозуміла, кому він це каже.

— Йому чи мені?

— Обом.

Вона дивилася на нього знизу вгору. В очах у нього була така розгубленість, що злість у ній на мить ослабла, але не зникла. Не могла зникнути одразу. Надто багато було сказано. Надто швидко він повірив не їй.

— Я поки не знаю, що робити з твоїм «пробач», — сказала Марія.

Дмитро кивнув, ніби й чекав цього.

— Я поміняв замки. Чоловік Тетяни допоміг. Герда вдома. Я попросив Тетяну її годувати.

— Як вона?

— Майже не їсть. Лежить біля дитячої.

Марія відвернулася, щоб він не побачив, як у неї затремтіли губи.

На четвертий день прийшли результати. У пляшечці й на сосці виявили сліди седативного препарату, не призначеного для дітей. У крові Артема — залишкова кількість тієї самої речовини. Доза була невеликою, але для немовляти небезпечною. Лікарка говорила обережно, нікого прямо не звинувачуючи, та кожне слово падало в тишу, як камінь.

Дмитро слухав, стиснувши кулаки. Марія відчувала, як у неї холонуть ступні.

— Це могли бути краплі? — спитав він.

— Ні. У наданому флаконі дитячих крапель такої речовини немає. Але на горлечку пляшечки й усередині соски вона є. Найімовірніше, потрапила туди перед годуванням.

— Перед тим годуванням, що було вночі, — сказала Марія.

Дмитро заплющив очі.

Після цього все стало офіційним, повільним, болісним. З’явилися заяви, пояснення, дільничний, повторні запитання. Жодних миттєвих арештів не було. Олену Сергіївну викликали на бесіду, потім ще раз. Вона все заперечувала. Казала, що таблетки були її, але лежали в сумці; що пляшечку вона вимила з турботи; що Марія давно її ненавидить; що собака агресивна й могла занести що завгодно з підлоги; що Дмитро перебуває під впливом дружини.

Марія дізнавалася про це від чоловіка уривками. Він приходив у лікарню дедалі мовчазніший. Телефон у нього розривався від дзвінків матері, тітки Наталії, двоюрідного брата Сергія. Рідня вимагала «не ганьбити сім’ю» і «не губити матір через бабські підозри». Хтось написав Марії довге повідомлення: «Ти ще пошкодуєш, коли залишишся одна з немовлям і скаженою собакою». Вона видалила його, але пальці потім довго не слухалися.

За тиждень Артема виписали додому.

Квартира зустріла їх тишею й запахом нового замка — металевим, чужим. На тумбочці в передпокої лежали старі ключі Олени Сергіївни, які Дмитро забрав у неї після скандалу. Поруч стояла миска Герди, неторкана.

Вівчарка з’явилася з дитячої безшумно, ніби боялася налякати. Побачивши Марію з дитиною на руках, вона завмерла. Потім повільно підійшла — не стрибаючи, не виляючи бурхливо, як раніше. Лише ткнулася носом у край ковдри й тихо заскімлила.

— Гердо, — прошепотіла Марія й опустилася навколішки просто в передпокої.

Собака поклала голову їй на плече. Велика, тепла, з запахом шерсті й вулиці. Марія притислася обличчям до її шиї й уперше за тиждень дозволила собі заплакати так, як хотілося від самого початку: некрасиво, з хрипом, усім тілом. Дмитро стояв поруч із переноскою, не знаючи, куди подіти руки.

Відтоді Герда знову не залишала Артема ні на хвилину.

Вона лежала біля ліжечка, коли він спав. Сідала поруч із пеленальним столиком, коли Марія міняла підгузок. Носом підштовхувала її до кімнати, якщо син починав ворушитися. Коли приходила патронажна медсестра, Герда сідала між нею й ліжечком, але не гарчала — лише стежила. Якщо в під’їзді чулося чиїсь кроки, собака піднімала голову й слухала, доки людина не проходила повз.

Марія спершу здригалася від кожного звуку. Вона перевіряла замок по п’ять разів за вечір, нюхала пляшечки після стерилізації, викинула всі суміші й ліки, навіть ті, що були запечатані. Уночі прокидалася від тиші й бігла до ліжечка, щоб переконатися: дихає. Дмитро теж змінився. Він перестав затримуватися на роботі, сам вставав уночі, мив підлогу, прас пелюшки. Та між ними все ще лишалася обережність. Він міг торкнутися її плеча — і вона мимоволі напружувалася. Він це помічав, відводив руку й мовчав.

Одного вечора, коли Артем заснув, Дмитро поставив на стіл дві чашки чаю. Чай був надто міцний, майже чорний. Марія сіла навпроти. Герда лежала біля дитячої, поклавши морду на лапи.

— Я їздив до мами, — сказав Дмитро.

Марія повільно поставила чашку.

— Навіщо?