Співбесіда мала стати початком кар’єри, але за директорським столом на неї чекав несподіваний чоловік

Storium · Читать на русском:

— Знаю. Але якщо прийду пізно, Ларін нервуватиме. У нього й так тиждень непростий.

Микита подивився на неї з виразом, який вона тепер уміла читати. Здивування. І, мабуть, повага.

— Добре. Тоді йди зараз. Тобі ще добиратися.

Марина вдягла куртку, взяла сумку. Папери лишилися на столі — Микита явно збирався затриматися.

Біля дверей вона обернулася.

— Микито. Морозов знає, що розходження знайшла я?

Він помовчав.

— Знає. Служба безпеки його опитувала. Він назвав тебе. Сказав, що саме твоє запитання на нараді запустило перевірку.

Марина кивнула. Це вона й хотіла уточнити.

— Він зараз під обмеженнями до рішення суду. Ситуація контрольована.

— Зрозуміло.

Вона взялася за ручку.

— До побачення.

Додому Марина дісталася близько пів на восьму. Мати вже була на кухні. Почувши ключ у замку, визирнула в коридор і завмерла.

— Ти де була всю ніч?

— На роботі, мамо. Все нормально.

Мати дивилася уважно, як уміють дивитися тільки матері: ніби чує не лише слова, а й те, що між ними.

— Їла?

— Каву пила.

— Це не їжа. Іди вмийся. За десять хвилин буде омлет.

Марина вмилася, перевдяглася й сіла за стіл. Їла мовчки. Мати не ставила зайвих запитань. Вона відчувала, коли доньці потрібна розмова, а коли — тиша.

Встаючи з-за столу, Марина сказала:

— Я сплю до другої. Не буди.

— Добре.

— Якщо Віка подзвонить, скажи, що передзвоню.

— Добре, — повторила мати й тихо додала їй услід: — Ти молодець.

Марина зупинилася.

— Ти ж не знаєш, що сталося.

— Знаю, що ти всю ніч працювала й повернулася не зламана. Цього достатньо.

Марина проспала до початку третьої. Прокинулася, кілька хвилин лежала й дивилася в стелю. Думала про ніч у кабінеті. Про те, як вони сиділи поруч за столом, розбирали цифри, сперечалися, знаходили закономірності. Про те, що це зовсім не було схоже на їхні перші тижні поруч.

Про його фразу: «Ти перша людина в цьому офісі, з якою мені не нудно думати». Без флірту, без гри. Просто як факт.

І про те, як після півночі вони раптом почали сміятися — майже непристойно голосно — з абсурдного формулювання в одному з актів Морозова: «інтелектуальний супровід логістичного потоку».

Сміху вона точно не чекала.

Марина взяла телефон. Три повідомлення від Віки, одне від матері: «Віка дзвонила», і одне робоче від Іллі: «Кажуть, ви з Воронцовим усю ніч були в офісі. Розкажеш?»

Вона відповіла: «Працювали».

Ілля написав одразу: «Авжеж».

Марина сховала телефон, сіла на ліжку й подивилася у вікно. Небо було сірим, щільним, по-справжньому осіннім.

Щось змінилося. Вона не була певна, добре це чи погано. І поки не хотіла розбирати.

В одному вона була певна: у понеділок їй хотілося йти на роботу.

По-справжньому хотілося.

І це вже було чимало.

Наступний тиждень зовні нічим не відрізнявся від попередніх. Ті самі коридори, той самий шістнадцятий поверх, ті самі ранкові планірки. Микита з’являвся у відділі у звичний час, говорив по суті, ішов.

Але всередині звичної структури з’явилося щось нове. Марина помічала це, але не поспішала називати.

У понеділок вранці, відкривши робочу пошту, вона побачила лист від Микити. Надіслано о 7:45. Отже, він уже був в офісі, коли більшість тільки збиралася виходити з дому.

«Соколова. За підсумками п’ятничної роботи підготуйте службову записку з пропозиціями щодо системи фінансового контролю. Строк — середа. Направити мені й Ореховій. Воронцов».

Марина прочитала лист двічі.

Орехова. Тимчасова фінансова директорка.

Отже, її пропозиції розглядатимуть не як приватну думку новачки, а як робочий документ, який може лягти в основу змін.

Вона відповіла коротко: «Зрозуміла. Зроблю».

Потім відкрила порожній документ і почала накидати структуру.

Ілля, прийшовши о дев’ятій, насамперед подивився на неї з виразом обережної цікавості.

— Воронцов щось прислав зранку?

— Робоче завдання.

— А.

Він кивнув, помовчав.

— Слухай, я не лізу. Просто… у відділі всі все бачать. І всі за тебе раді. Чесно.

Марина підвела погляд.