Співбесіда мала стати початком кар’єри, але за директорським столом на неї чекав несподіваний чоловік

Ніна пройшла повз і поклала на край Марининого столу маленький стікер. На ньому було одне слово: «Молодець».

Марина подивилася на записку й прибрала її у верхню шухляду.

Службову записку вона написала за два дні. Вийшло щільно, без води. Три блоки.

Перший — вразливості чинної системи контролю на прикладах схеми Морозова. Другий — автоматичний моніторинг платежів із тригерами на аномалії. Третій — регламент перехресної перевірки нових контрагентів до внесення в базу.

Марина перечитала документ тричі. Прибрала фразу, яка звучала надто категорично. Додала застереження, що технічна реалізація потребує погодження з ІТ-відділом.

У середу о 12:40, на двадцять хвилин раніше строку, вона надіслала файл Микиті й Ореховій.

Відповідь прийшла близько шостої вечора.

«Записку прийнято. Другий і третій блоки — в роботу. По першому запрошу позицію юристів. Орехова схвалила. Хороша робота. Воронцов».

Хороша робота.

Він написав це вже вдруге. Для людини, яка раніше вважала мовчання достатнім схваленням, це була помітна зміна.

Марина не відповіла. Просто взяла до відома.

У четвер після обіду Микита з’явився на шістнадцятому поверсі. Марина відчула це раніше, ніж побачила: розмови стали коротшими, люди трохи випросталися, робочий ритм зібрався.

Він підійшов до Ларіна, переговорив із ним кілька хвилин. Потім попрямував до Марини.

— Є хвилина?

— Так.

— Не тут.

Він кивнув на малу переговорну зі скляними стінами. Марина встала й пішла слідом.

Микита прикрив двері. Скло залишало їх видимими, але прибирало звук.

— Слідство запросило додаткові матеріали, — сказав він. — Тебе можуть викликати як свідка. Офіційно. Треба бути готовою.

— Готова. Я вже розповіла службі безпеки все, що знаю. Повторю те саме.

— Добре.

Він зробив паузу.

— І ще. Батько хоче з тобою познайомитися.

Марина не відразу відповіла.

— Леонід Воронцов?

— У мене один батько, — сказав Микита з легкою інтонацією, у якій уже не було справжнього сарказму. — Він у курсі всього. Хоче особисто поговорити з людиною, яка виявила схему.

— Це офіційна зустріч?

— Ні. Він приїде завтра в офіс. Просто познайомитися.

Марина подивилася на нього.

— Ти міг попередити раніше.

— Сам дізнався годину тому. Він не любить заздалегідь призначати такі зустрічі. Каже, люди починають готуватися й грати ролі.

— У цьому є сенс.

Микита ледь усміхнувся.

Леонід Воронцов приїхав у п’ятницю о третій годині дня.

Марина побачила його вперше. Невисокий, кремезний чоловік близько шістдесяти, коротке сиве волосся, прямий погляд без тиску. Звичайний костюм, без краватки, без показної статусності.

Микита привів його в малу переговорну. Марина вже сиділа там: її попередили за двадцять хвилин, і вона встигла взяти блокнот, хоча блокнот був радше способом зайняти руки.

Леонід Воронцов потис їй руку міцно й спокійно.

— Марино Олегівно. За останні два тижні я багато про вас чув.

— Сподіваюся, не тільки погане.

Він коротко, щиро розсміявся. Микита біля стіни ледь помітно підняв брови, ніби її відповідь його розвеселила.

Розмова тривала близько двадцяти хвилин. Леонід говорив просто, без корпоративних зворотів. Питав, як вона побачила розходження, чому вирішила підняти питання публічно, чи боялася наслідків.

Марина відповідала чесно. Сказала, що боялася не наслідків для себе, а того, що її не почують. Що все спишуть на недосвідченість новачки.

— Чому не списали? — спитав він.

— Бо цифри були переконливіші за мене. І Микита поставив Кравцову запитання, яке треба було поставити.

Леонід подивився на сина. Микита дивився на Марину.

— Хороша команда, — сказав старший Воронцов.

Ніхто не відповів. Але коротке мовчання після цих слів виявилося вагомішим за будь-яку репліку.

Коли Леонід пішов, Марина повернулася за свій стіл. Сіла. Подивилася в монітор, не розрізняючи рядків.

За хвилину Олексій навис над її столом і прошепотів, округливши очі:

— Це був сам Воронцов-старший. Він узагалі сюди майже не приїжджає.

— Знаю.

— І він розмовляв із тобою двадцять хвилин.

— Олексію.