Старенька суворо заборонила сусідці копати під яблунею. Сюрприз, який чекав на жінку, коли вона порушила заборону
Вона йшла швидким, рваним кроком понад пів години, аж поки не дісталася жвавого перехрестя на в’їзді до міста. До обшарпаної зупинки саме під’їжджав старий жовтий муніципальний автобус. Марія втиснулася в переповнений салон, що пахнув немитими тілами, вологим одягом і важким бензиновим вихлопом. Двері з шипінням зачинилися. Лише коли автобус від’їхав на кілька кілометрів, вона змогла протиснутися в кінець салону й важко опустилася на вільне пластикове сидіння.
Її руки були вкриті глибокими подряпинами. Із обдертої долоні повільно сочилася темна кров, збираючись у великі краплі. Марія жорстко стерла її об тканину штанини й потягнула до себе полотняну сумку. Металева блискавка заїла від дрібного цегляного пилу, що потрапив усередину. Довелося смикнути з силою кілька разів, щоб застібка нарешті розійшлася. Зелений зошит лежав на самому дні, тьмяно поблискуючи потертою обкладинкою.
Марія дістала зошит і поклала його на коліна. На зеленому тлі залишився змазаний, липкий кривавий відбиток її великого пальця. Вона спробувала стерти його рукавом блузки, але жорстка клейонка раптом дивно прогнулася під сильним натиском. Марія провела пальцями по всьому задньому форзацу. Під шаром щільного картону й дешевого зеленого дерматину виразно промацувалося щось тверде, з чіткими геометричними гранями.
Вона швидко дістала з кишені в’язку ключів. Гострим краєм найдовшого ключа Марія підчепила затертий шов у нижньому куті обкладинки. Старі бавовняні нитки сухо затріщали й луснули. Вона просунула пальці в утворену вузьку щілину й з силою потягнула клейонку на себе, розриваючи клей.
Із прихованої кишені на коліна з тихим дзенькотом випав плаский металевий ключ. У нього не було звичних різьблених зубців, лише складний перфорований візерунок із мікроскопічних цяток і глибоких борозенок на металі. Слідом за ключем на пластикове сидіння плавно ліг складений учетверо папірець. Це була стара технічна калька, така тонка, що здавалася напівпрозорою на просвіт.
Марія обережно розгорнула крихкий аркуш. На ньому не було жодного слова, жодної цифри, жодної схеми. Лише розсип методично вирізаних маленьких прямокутних отворів і одна суцільна чорна лінія, проведена тушшю вздовж лівого краю.
Автобус сильно трусонуло на черговій вибоїні. Марія відкрила зошит на сорок другій сторінці, де щільними рядами були надруковані прізвища загиблих мешканців. Вона приклала напівпрозору кальку до паперу, ретельно сумістивши чорну лінію на плівці з червоними полями зошитового аркуша.
Вирізані отвори ідеально збіглися з друкованим текстом. Більшість літер і цифр сховалася під мутною сірою поверхнею кальки. У прорізах залишилися чітко видимими лише окремі фрагменти записів. Марія дістала із сумки дешеву ручку й почала методично виписувати в блокнот те, що проступало крізь отвори.
За кілька хвилин вона опустила ручку на коліна. Із безладних літер чужих прізвищ і номерів старих розрахункових рахунків склався точний, гранично ясний текст. Це був номер конкретного вантажного залізничного контейнера й час відправлення потяга, який мав покинути міську сортувальну станцію сьогодні рівно опівночі — саме тієї ночі, коли, за словами газети, комітет поспішно вивозив архіви перед знесенням.
Сортувальна станція зустріла Марію важким брязкотом буферів і густим запахом креозоту. Колючий дощ перетворив вугільний пил під ногами на слизьку чорну багнюку. Потужні галогенні прожектори вихоплювали з темряви мокрі сталеві боки нескінченних товарних вагонів. Марія втиснулася в сирий бетон опори мосту, перечікуючи, поки повз пройде обхідник із довгим ліхтарем…
