Старший син повернувся додому через десять років. Сюрприз в інвалідному візку, що зруйнував його спокійне життя
А мати дитини зникла».
Олексій мовчав. «Через рік хотіла, написала, але не відправила, — сказала вона. — Через наступний написала знову і знову не відправила».
Ніна провела рукою по обличчю. «Щороку, Льошо, я починала цю розмову. І не могла закінчити».
«Бо чим довше тягнула, тим страшніше ставало. А Соня вже кликала мене мамою, уже розуміла слова. Я боялася і її зламати, і тебе втратити».
Олексій підвівся з-за столу. Пройшовся кухнею, туди-сюди. Зупинився біля вікна.
За вікном було село в темряві. Кілька ліхтарів, сніг, який нарешті ліг рівно. Тиша, якої не буває у великому місті.
«Ти боялася втратити мене?» — сказав він. «А я втратив вісім років». Ніна не відповіла, бо відповіді не було.
«Їй майже дев’ять», — сказав він. «Вона називає мене братом. Вона малює мене маленьким у кутку аркуша».
«Бо так мене і знала: здалеку, майже невидимим». Голос здригнувся. Він замовк і зібрався.
«Ти знаєш, що вона мені сказала в перший день? Що всі кажуть «побуду» і їдуть». Слова впали в тишу кухні, як важкі предмети.
Олексій узяв ключі від машини, що висіли на цвяху біля дверей. «Мені треба повітря», — сказав він. І вийшов.
Він їхав повільно через село, потім путівцем, потім зупинився біля поля. Заглушив мотор і вийшов. Листопадове повітря було гостре.
Пахло снігом і хвоєю. Небо було чорне, бо село давало мало світла. І зорі тут були інші: не міські, а справжні, і їх було багато.
Олексій сперся на машину. Думав про Катю. Про останній вечір перед його від’їздом.
Вона стояла біля хвіртки з руками в кишенях і обличчям, закритим, як віконниці. «Поїдеш — не повертайся». Він думав, що вона злиться і це мине.
«Подзвоню за тиждень, коли влаштуюся». Але не подзвонив. Тиждень став місяцем, а місяць — роком.
А Катя залишилася з дитиною, про яку він не знав. І з діагнозом, який її зламав. Думав про Соню.
Про те, що вона знала про нього. Лише те, що мати казала: брат, поїхав працювати, допомагає. Далека крапка в кутку аркуша.
Думав про те, що вона спитала в перший день: «Ти не поїдеш?» Вісім днів народження. Вісім перших вереснів.
Вісім разів, коли вона навчилася чогось нового. Упала, засміялася, злякалася. І жодного разу його поруч не було.
«Скільки разів я міг приїхати?» — сказав він уголос у темряву, нікому. «Скільки разів?» — спитав по-справжньому. І що мені відповіли б, якби я спитав?
Це було чесне запитання, і чесна відповідь була незручною. Якби мати подзвонила вісім років тому і сказала: «Є твоя хвора донька, мати зникла. Повертайся».
Що б він зробив?
