Старий зайняв місце наглядача в прес-хаті й відмовився підкорятися

У хаті змінилося щось важливіше за звук. Ті, хто щойно сміявся, разом проковтнули смішки й тепер стежили за рукою старого. На верхніх нарах перестали шморгати носом. Навіть Хриплий, який зазвичай заповнював кашлем будь-яку паузу, змовчав. Жук лишався зігнутим, і ніхто з недавніх веселунів не поспішав йому допомагати. Вовк скривив губи в усмішці, намагаючись показати, що те, що сталося, нічого не змінило.

— Фокуси надумав показувати? Шниря відпусти.

— Відпущу, — старий кивнув. — Хай тільки нахабніти перестане.

Жук тремтів, від болю й приниження в нього текли сльози. Тут приниження бувало страшнішим за біль: воно не відпускало й потім, уночі. Рубець ступив уперед, розлючений. Замахнувся відкритою долонею. Він хотів не просто вдарити — ляпас мав показати всім, що зі старим, як і раніше, можна поводитися як із річчю.

Але долоня не дійшла до обличчя. Рубець не встиг помітити, як його зап’ясток опинився в чужій руці. Він зігнувся, засичав, потім захрипів від болю. Старий тримав так, що Рубцеві довелося витягнутися навшпиньки, мов школяреві на лінійці, завмерлому за командою.

— Не втручайся. Це не твоє.

Рубець спробував вирватися й одразу дістав другий короткий клац. Зап’ясток хруснув. Крик змусив похолонути навіть тих, для кого насильство давно стало буденністю. Рубець кричав уже не від злості. Його охопила паніка: тепер ламали його самого.

Відчувши, що хватка послабла, Жук смикнувся. Старий відпустив його. Шнир відскочив, притискаючи кисть до себе; в кутку його знудило. Один із шісток уже було почав сміятися, але старий повернув голову й глянув на нього. Без погрози, без слів. Сміх урвався.

Вовк повільно випустив повітря. Здавалося, він вирішував, втрутитися негайно чи ще зачекати. Втрачати обличчя було не можна: наглядачеві не пробачили б слабкості ті самі люди, які йому підкорялися.

— Спортсмен у нас, виявляється. Руки викручувати навчений, — промовив він і ляснув долонею по своїх нарах. — Тільки не в секцію прийшов. На зоні тебе по одному розважати не зобов’язані. Хриплий, Рубець, піднялися! Жук, годі соплі розпускати. Познайомимо дідуся з колективом.

Хриплий засопів, потягнувся під матрац і витяг брудний сірий рушник. Ні в кого не виникло думки, що зараз збираються вмиватися. Рубець, притримуючи пошкоджену руку, сплюнув: губу він прикусив. Скреготів зубами й рвався назад. Йому треба було відігратися, повернути те, чого він позбувся на очах у хати.

— Вовче, віддай його мені. Я сам із ним…

— Однією рукою багато навоюєш? — перебив наглядач. — Заткнись. Слухатимеш. Вирішую я.

Він обвів камеру поглядом. У тютюновому димі виднілися очі, напружувалися татуйовані руки. На верхніх нарах хтось забурмотів собі під ніс, ніби молитву. Не віра змушувала його ворушити губами, а страх перед бійкою, у якій могло дістатися кожному.

— Діда до стіни, в куток. Обличчям відвернути. Речі до мене.

Хриплий копняком відправив вузлик на середину хати. Печиво розкришилося, хліб випав із шматини, слідом на підлозі опинилася й іконка. Чийсь чобіт навмисне наступив на неї. Дивилися, як відгукнеться старий, чи вдасться бодай цим його зламати. Він не сіпнувся, далі стояв рівно.

Вовк підняв іконку двома пальцями й жбурнув на табурет.

— Даремно сподіваєшся, діду. Бог тут за тебе не заступиться. Масть вирішує.

Лише тепер старий повернув голову й подивився на іконку.

— Бог не помічник. Бог — свідок.

У хаті ці слова почули інакше, ніж почули б на волі. На зоні знали приказку про те, що свідків не лишають. А старий говорив відкрито, спокійно, ніби йому не було чого боятися того, хто почує. Вовк знову наблизився впритул.

— Або ти зовсім відбитий, або хитрувати вмієш. Мені байдуже. Прописувати будемо, доки не второпаєш, хто тут порядки встановлює.

За його знаком із дальніх нар підвелися двоє, які досі лишалися осторонь. Молот — широченний, мов платяна шафа; Русий — із таким порожнім поглядом, що за ним ніби нічого не було. Два здорові преси підійшли з різних боків. У звичайній ситуації старий уже полетів би від них, як порожній одяг. Але він навіть не напружився, тільки розставив ступні трохи ширше, ніби влаштувався зручніше.

— Хлопці, облиште. Не треба.

Молот хмикнув.

— Пізно схаменувся. Тут треба, діду. Усе треба.

Він схопив старого за комір. Русий приготувався бити в живіт: обличчя мало лишитися без синців, щоб потім можна було послатися на випадкове падіння. Старий дочекався руху й відступив убік. Кулак пройшов повз; Русому, що втратив рівновагу, вистачило легкого штовхача…