Старий зайняв місце наглядача в прес-хаті й відмовився підкорятися

Той ударився плечем об табурет і перекинув його. Кружка з каламутним вмістом упала, по підлозі розтеклася рідина. Тепер у кислому запаху виразно відчувалася сеча. Хтось скрикнув, люди навколо сіпнулися.

Молот іще тримав старого за комір, але колишнього немічного діда наче не стало: у сухому тілі спрацював туго заведений механізм. Короткий рух ліктем припав у корпус. Молот зігнувся, не в силі вдихнути, а після підсічки впав на коліна й ударився лобом об край нар. Нари озвалися протяжним рипом.

Хата замовкла від потрясіння. Молот стояв на колінах, не зумівши відновити дихання, Русий опинився біля перекинутого табурета, а худий старий усе ще тримався на ногах. До поваги було далеко: люди поки не могли поєднати його суху стару постать із тим, що щойно побачили. Немічним пенсіонером він більше не здавався. Так рухався чоловік, звиклий битися в тісноті, швидко прораховувати відстань і не витрачати сили на зайві жести.

Вовк кліпнув. Лише раз — але це помітили.

— Встали! Усі! — гаркнув він. — Навалюйтеся на нього! По одному він із вами впорається!

Першими кинулися шістки: лишитися останніми їм було страшніше, ніж полізти вперед. Один зайшов ззаду, потягнувся до шиї. Другий підняв табурет. Третій тримав рушник, збираючись накинути його як зашморг.

Старий ніби вловив рух за спиною, не дивлячись. Повернувся впівоберта, і нападник налетів грудьми йому на плече. Короткий удар долонею по вуху зупинив хлопця — старий не намагався його вбити. Той сів на підлогу, затис голову руками й протяжно застогнав.

Слідом полетів табурет. Старий змістився на пів кроку; удар припав по нарах, дошка тріснула з хрускотом. Майже відразу свиснув рушник. Старий перехопив його рукою й смикнув на себе. Нападник не втримався, вдарився обличчям об стіну й сповз додолу з тихим виттям.

У кутку молодий в’язень, який перед тим бурмотів молитви, більше не витримав. Він розридався на повен голос.

— Не треба… Будь ласка, не треба. Не хочу я… — бурмотів молодий, обхопивши підтягнуті до грудей коліна. Сльози лишали доріжки на брудному обличчі. Ніхто його за це не вдарив: зараз до нього нікому не було діла, погляди всієї хати зійшлися на старому.

Вовк різко випростався. Злість проступила на обличчі, і річ була вже не в зірваній прописці. Навіть якщо дід не впорається з усіма, дещо він уже встиг: люди побачили, що прес-хата вміє не тільки ламати, а й діставати відсіч.

З нар Вовк схопив заточку — коротку, грубо зроблену, без жодного оздоблення. Таке залізо тримали не для вигляду.

— Ну, діду, годі, — промовив він неголосно. — Ти сам попросив.

Від тихого голосу погроза стала відчутнішою. Хриплий уже задкував до стіни, облизуючи губи між нападами кашлю. Біля параші знову затрусило зблідлого Жука; Молот пробував устати, але збите дихання не давало йому підвестися. Рубець, із неприродно вивернутою кистю, дивився на старого з такою недовірою, ніби перед ним було щось неможливе.

Дід лишився на місці. На заточку він подивився, але відступати не став — лише підняв відкриті долоні, показуючи, що крові йому не треба.

— Вовче, прибери залізо.

— Може, ще запропонуєш миром розійтися? — усміхнувся той. — Звідки ти такий узявся, а?

Старий не відразу відповів. Кілька митей він ніби вирішував, скільки про себе можна сказати тут.

— Я той, хто втомився дивитися, як дрібна зграя рядиться у вовчу зграю.

Вовк рвонув уперед, цілячи заточкою в живіт: туди, де потім не відразу помітять. Старий рушив просто на нього. Ні ухилитися, ні відійти він не спробував, і від цього зустрічного кроку простір між стінами ніби зімкнувся довкола них у жменю.

Однією рукою зупинити такий кидок було б замало. Дід зустрів Вовка всім тілом — плечем, передпліччям, стегном. Пролунав важкий глухий стукіт, ніби зіштовхнулися два туго набиті мішки. Залізо вдарилося об цемент і, дзенькнувши, ковзнуло під нари.

Вовк судомно втягнув повітря. Очі в нього розширилися: він не припускав, що на заточку хтось піде сам. Що взагалі знайдеться людина, яка наважиться на таке з ним.

Старий тримав його за комір однією рукою. Міг продовжити, і Вовк був у його владі, однак нового удару не сталося. Дід лише нахилився ближче, майже до самого вуха:

— Я прийшов сюди не по владу. Мені треба було перечекати. Але ти захотів цирк — матимеш. Тільки пам’ятай: після цирку лишаються шрами…