Старий зайняв місце наглядача в прес-хаті й відмовився підкорятися

— Незнанням не прикриєшся. Взявся хату тримати — за те, що відбувається, відповідай.

Вовк постояв нерухомо, потім повільно опустився на одне коліно. Бажання в цьому русі не було: іншого виходу йому не лишили. Хтось у камері тихо схлипнув від жаху, спостерігаючи, як наглядач втрачає владу.

Гадюка обвів решту поглядом.

— Хто вночі в бійку ліз, виходьте сюди.

Ніхто не ворухнувся. Тоді він указав на Молота.

— Починай.

Той зрушив своє важке тіло й ступив уперед. Колишньої люті в очах більше не було — тільки порожнеча.

— Рубець, слідом.

Рубець, притримуючи хвору руку, підійшов зі стиснутими зубами.

— Жук.

Жук вийшов на тремтячих ногах, хоча охочіше зник би зовсім.

— І ти, Хриплий.

Відкашлявшись, Хриплий приєднався до решти. Перед старим вишикувалися четверо. Тут уже не можна було виправдатися начальством, порядком чи чужим наказом. За нічне кожному належало відповідати самому, і це лякало дужче за табірний суд.

Сивий докурив, притис недопалок у бляшанці й не поспішаючи підвівся. Лише тепер багато хто розгледів, що спина в нього рівна. Він був тонкий і сухий, мов туго натягнута струна, а рухався з давньою звичкою міцно триматися на ногах.

Першим він підійшов до Жука й подивився на нього згори вниз.

— Пальцем у мене тицяв. Показував, який ти важний. Ну, скажи тепер, хто ти?

Жук відкрив рота.

— Я… ніхто.

— От і запам’ятай, — спокійно промовив Сивий. — А ще запам’ятай: за поняттями слабкого не чіпають. Ти на слабкого поліз. Значить, вчинив по-щурячому.

Жук заплакав, уже не стримуючись. У прес-хаті це майже не лишало людині надії на повагу, однак сміятися ніхто не став.

Сивий повернувся до Рубця.

— Ти на мене руку підняв. Принизити збирався?

Той іще міцніше стиснув зуби.

— Збирався.

Старий кивнув на пошкоджену кисть.

— За це своє дістав. Могло бути гірше, значно гірше. Але калічити тебе більше мені ні до чого. Мені треба, щоб до тебе дійшло.

Рубець кивнув — не тому, що погодився, а тому, що зрозумів. Сперечатися було безглуздо.

Перед Хриплим старий зупинився окремо.

— Іконку мою брудом обзивав. Не віриш у Бога — твоя справа. Тільки чужу віру топтати не можна. Відомо тобі це?

— Відомо, — прошепотів Хриплий після кашлю.

— Тоді скажи, щоб чути було.

Підвівши очі й ковтнувши слину, той сказав голосніше:

— Неправий я був.

Тепер Сивий подивився на Молота.

— Великий ти. Вирішив, раз важкий, значить, сильний? Голова для сили потрібна. Перш ніж кидатися, хоч подумав?

Молот опустив погляд.

— Ні.

— Тепер займися цим. Не все ж жерти.

Гадюка стояв поруч мовчки. Втручатися йому не треба було: сама його присутність лежала поруч із розмовою, мов залишене на видноті лезо. Пускати його в хід не було потреби, щоб кожен пам’ятав, хто тут чує всі слова.

Відступивши на крок, Сивий оглянув хату.

— Тепер слухайте всі. Масть мені ваша не потрібна, я сюди перечекати прийшов. Але раз затіяли пресувати, доведеться правил дотримуватися. Уночі з ножами не ходити. Не щуритися. На одного всією хатою не кидатися.

Він перевів погляд на Вовка. Той, як і раніше, стояв на коліні, і сором у ньому мішався з ненавистю.

— А тобі, наглядачу… — Старий витримав довгу паузу. — Тобі сьогодні доведеться засвоїти: одних нар замало, щоб людиною вважатися.

Гадюка трохи нахилився до нього.

— Як учинимо?

Відповідь прозвучала тихо, але її розібрала вся камера:

— Сходку збирай. Нехай по зоні дізнаються, хто тут уночі поняття перевертав.

Черговий за дверима нервово заворушився, збираючись втрутитися. Гадюка глянув на нього, і той не вимовив ні слова.

Сивий повернувся на положене. Дістав наступну сигарету, запалив сірника. Вогник знову висвітив обличчя, на якому тепер передусім помічали небезпечний спокій.

У хаті чекали вже не продовження бійки. Попереду був справжній розбір, після якого одні збережуть право зватися людьми, а інших змете під нари разом зі сміттям.

Старий затягнувся й випустив дим.

— Ну от. Тепер і поговорити можна, — сказав він ніби сам до себе.

Біля дверей Гадюка вже розпоряджався:

— Маляву по зоні, без затримки. І нехай сюди йдуть. Зараз.

За дверима дзвеніли ключі, активні носилися коридором, мов щури. Вовк лишався на коліні, не підводячи очей. На його нарах курив Сивий; ранок, що почався, вони зустрічали так…