Студент провів додому злиденну пенсіонерку
Оксана взялася за наступне замовлення, а батько запропонував:
— Тьомко, ось що спробуй: поговори з її сусідами. Ти студент, молодий, тобі буде легше. Вирішать, що знову з анкетами ходять, і охочіше розкажуть. Тільки про стареньку обережно розпитуй. Не тисни на людей.
— Тату, я сам ці анкети стільки разів заповнював! Уже розібратися, як людей опитувати, зумію.
Наступного ранку Артем знову прийшов до будинку Ніни Сергіївни. Час він вибрав навмисне: розраховував, що пенсіонерки не буде вдома, адже вранці вона, найімовірніше, стояла біля церкви. У першій квартирі йому до ладу не відповіли та навіть не захотіли брати анкету. Він стукав в інші двері, але розмови не складалися; так, нічого не домігшись, дійшов до третього поверху.
Пощастило йому за дверима навпроти квартири Ніни Сергіївни. Пенсіонерка, яка відчинила, добре знала сусідку й запросила Артема зайти.
— Треба ж, знайшлася нарешті людина, якій старенька небайдужа.
Про себе вона це сказала чи про подругу, Артем не зрозумів. Зате відразу помітив, як чисто й прибрано у квартирі. З житлом Ніни Сергіївни не зрівняти.
Господиня привіталася й представилася:
— Лариса Михайлівна мене звати.
Голос звучав грубо, наче вона все життя пила холодну воду. У розмові з’ясувалося інше: понад 30 років Лариса Михайлівна віддала своєму заводу. На підлеглих доводилося часто кричати, от і зірвала голос.
Артем усміхнувся.
— Видно, важка вам дісталася робота.
Вона посадовила його на стілець.
— Та не слухайте ви, як я говорю. Зрозуміло ж, не голос мій вас сюди привів. Про Ніну хочете дізнатися? Тільки попереджаю: якщо надумали шахраювати, відразу звернуся до поліції.
— Та що ви! Я хочу розібратися, чому вона так живе, в такій бідності.
Лариса Михайлівна покликала його на кухню.
— Тоді ходімо за чаєм поговоримо. Горло зовсім пересохло. І ватрушки є — з ними розмова веселіша.
Незабаром перед ними стояли дві чашки, а поруч — блюдо з випічкою. Артем відпив чаю.
— Ви давно знайомі з Ніною Сергіївною? Чи не траплялося з нею останнім часом чогось незвичного?
Господиня вже надкусила ватрушку.
— Від самого дитинства Ніночку знаю. Навіть пенсіонерками стали майже одночасно, лише пів року різниці. Їй, щоправда, пенсію більшу призначили, чого приховувати. Але чужі гроші я рахувати не люблю, справа не в них. А незвичне сталося: вона перестала кликати мене в гості.
Артем насупився. Він не розумів, до чого тут запрошення в гості, коли йшлося про таку скруту. Лариса, наче вгадавши його здивування, продовжила:
— Та в неї тепер хоч кулю коти! На власні очі бачила, як звідти старовинні меблі виносили. Ніночці вони від прадіда у спадок перейшли. Найбагатший був купець…
