Суд уже майже вирішив залишити дитину з матір’ю, аж раптом сам хлопчик попросив слова

— Так. Я почитав йому.

— Добре.

Богдан почав перевдягатися. Він зняв сорочку, повісив її на стілець, відчинив шафу. І раптом Олеся сказала майже буденним тоном:

— Богдане, ти сьогодні у вітальні поспиш?

Він завмер, тримаючи в руках піжамні штани.

— Що?

— Я звикла спати сама. Там, де я лікувалася, у мене була окрема палата. Мені зараз важко, коли поруч хтось лежить. І ліжко, якщо чесно, затісне.

Він кілька секунд дивився на неї, не вірячи, що вона говорить це всерйоз.

— Олесю, я твій чоловік.

— Я пам’ятаю. Але я справді хочу нормально виспатися. Ти ж не станеш робити з цього проблему в перший вечір?

У її голосі не було прохання. Радше спокійне очікування, що він поступиться.

— Добре, — сказав Богдан після довгої паузи.

Він узяв подушку зі свого боку ліжка й попрямував до дверей.

— І двері зачини, будь ласка, — додала вона. — Щільно.

Богдан вийшов і зачинив двері. Щільно, як вона просила.

У вітальні диван зустрів його проваленою серединою й твердим підлокітником. Колись вони збиралися замінити його на новий, але спершу гроші пішли на ремонт машини, потім на ліки, потім на перекази за лікування, і диван залишився, як багато що в цій квартирі, — річчю, яку постійно відкладали на потім. Богдан дістав плед, ліг, довго намагався влаштуватися зручніше, але шия майже відразу заболіла. Він то підтягував коліна, то витягувався, то повертався на бік, дослухаючись, чи не відчиняться двері спальні. Якась безглузда частина його все ще чекала, що Олеся передумає, вийде й скаже: «Пробач, я не це мала на увазі». Але за дверима було тихо. За вікном горіли рідкісні вогні, по стелі тяглися смуги від вуличного світла. Богдан лежав, дивився в темряву й уперше за півтора року боявся не рахунків, не лікарів, не майбутніх витрат. Він боявся зрозуміти, що сім’я, яку він рятував, уже не існує. Що Олеся повернулася додому лише тілом, а все інше залишилося десь далеко, серед чужих палат, нових звичок і людей, яким вона тепер усміхалася охочіше, ніж чоловікові й синові.

Ранок почався з болю в спині й шиї. Богдан прокинувся на дивані раніше за будильник, полежав кілька секунд, дослухаючись до квартири. У спальні було тихо. Олеся, ймовірно, спала. Або не хотіла виходити.

Він підвівся, вмився холодною водою й пішов на кухню. Треба було готувати сніданок. Назарові до школи, йому на роботу. Життя не питало, чи готова людина продовжувати, воно просто рухалося далі.

Богдан дістав яйця, молоко, хліб, швидко збив омлет, поставив чайник. Накрив стіл на двох — для себе й сина. На Олесю не накривав. Нехай відпочине, думав він. Може, після сну все здаватиметься їй не таким чужим.

Він розбудив Назара обережно. Хлопчик спав, згорнувшись клубочком і обіймаючи ведмедика.

— Синочку, вставай. Сніданок готовий.

— Ще трішки, — пробурмотів Назар, не розплющуючи очей.

— Не можна. Запізнимося.

За десять хвилин він прийшов на кухню вже в шкільній формі, але без звичної ранкової бадьорості. Сів, подивився на омлет.

— А мама з нами не буде?

— Вона спить. Не будитимемо.

Вони їли майже мовчки. Назар колупав виделкою край омлету, ніби хотів щось спитати й боявся відповіді.

— Що в тебе на душі? — тихо спитав Богдан.

— Нічого.

— Назаре.

Хлопчик підвів очі.

— Тату, вона тепер завжди така буде?

— Яка?

— Ну… інша. Вона говорить, але не зі мною. Дивиться, але ніби не бачить. Раніше мама обіймала мене щодня. Казала, що скучила, навіть якщо йшла тільки в магазин. А вчора… — він урвався й швидко кліпнув.

Богдан обійшов стіл і обійняв його.

— Вона пережила важке лікування. Люди після такого не відразу повертаються до звичайного життя.

— А скільки чекати?

— Не знаю. Але ми будемо терплячими. Добре?

Назар кивнув, хоча з його обличчя було видно: терпіння для дитини — надто складне слово, коли хочеться простого материнського тепла.

У машині дорогою до школи він знову мовчав. Богдан спробував відволікти його розмовою про фізкультуру й математику, але відповіді були короткі. Біля шкільної брами Назар узяв рюкзак, вийшов, потім обернувся.

— Тату.

— Так?

— Дякую за сніданок. І за казку.

— Завжди будь ласка. Гарного дня.

Богдан дивився, як син іде до входу, маленький, з рюкзаком за спиною, і серце його стискалося від безсилля.

Ресторан «Сезон», де він працював останні вісім місяців, містився в центрі міста. Заклад був невеликий, але популярний: затишна зала, спокійна музика, кухня без зайвої розкоші, зате з постійним потоком замовлень. Шеф Леонід Савелійович був суворий, але справедливий, і Богдан цінував це. Після власного кафе працювати на чужій кухні було важко не фізично — морально. Але він змирився. Заради Назара, заради рахунків, заради життя, яке не залишало вибору.

— Доброго ранку, — сказав він, заходячи до службової зони.

— О, наш герой повернувся, — озвався Мирон, су-шеф і єдина людина на роботі, якій Богдан розповідав більше, ніж іншим. — Ну що? Як зустріли прекрасну дружину?

Богдан мовчки надягнув фартух.

Мирон подивився на нього уважніше.

— Настільки погано?