Суд уже майже вирішив залишити дитину з матір’ю, аж раптом сам хлопчик попросив слова

— Ходімо надвір на хвилину.

Вони вийшли в маленький службовий дворик. Мирон закурив, Богдан притулився до стіни й подивився на сіре небо.

— Вона ніби не вона, — сказав він нарешті. — Холодна. Чужа. З Назаром — як із сусідською дитиною. Зі мною… — він усміхнувся без радості. — Вона попросила мене спати у вітальні.

— У перший вечір? — Мирон навіть цигарку відвів від губ. — Серйозно?

— Сказала, що звикла сама.

— Може, після лікування їй справді потрібен час?

— Я й сам так собі кажу. Але річ не тільки в цьому. Вона злиться, що я продав кафе. Не дякує, не розуміє. Злиться.

— За те, що ти оплатив їй операцію?

— За те, що продав сімейну справу без її згоди.

Мирон похитав головою.

— Богдане, я не люблю лізти в чужі сім’ї, але це звучить неправильно. Зовсім неправильно. Ти зробив те, що мав зробити чоловік.

— А вона вважає, що я знищив її нормальне життя.

— Поговори з нею. Не на ходу, не при дитині. Сядьте й поговоріть.

— Спробую.

Але весь робочий день Богдан розумів: розмова з Олесею не стане тим мостом, який поверне їх одне до одного. Замовлення йшли одне за одним, ніж миготів у руках, сковороди шипіли, шеф віддавав команди, а думки Богдана все одно поверталися додому. До дружини, яка дивилася на їхню квартиру з презирством. До сина, який питав, чи любить його мама.

Після зміни він забрав Назара зі школи. Хлопчик вибіг до машини з однокласником.

— Тату, можна Ярик до нас зайде? Ми хотіли конструктор зібрати.

— Сьогодні не вийде. Мама тільки повернулася, нехай удома буде спокійно. Іншим разом, добре?

— Добре, — Назар попрощався з другом і сів у машину.

— Як день?

— Нормально. А мама прокинулася? Що вона робила?

— Зараз приїдемо й дізнаємося.

Удома їх зустріла дивна тиша. Олеся сиділа у вітальні на дивані з журналом. Телевізор був вимкнений. На кухні виявилося чисто, навіть надто чисто: ні чашки в мийці, ні крихт на столі, ні запаху їжі.

— Ти сьогодні їла? — спитав Богдан.

— Ні, — не відриваючись від журналу, відповіла вона. — Не хотілося.

— Уже вечір.

— І що? Я сама розберуся, коли мені їсти.

Назар стояв біля дверей до вітальні.

— Мамо, привіт.

Олеся підвела очі.

— Привіт. Як школа?

— Добре. Я п’ятірку з математики отримав.

— Молодець.

І знову журнал. Назар постояв іще трохи, чекаючи продовження — запитання, усмішки, бодай жесту рукою. Нічого не сталося.

— Я уроки піду робити, — пробурмотів він і пішов.

Богдан провів сина поглядом, потім повернувся до дружини.

— Олесю, нам треба поговорити.

— Про що?

— Про нас. Про те, що відбувається.

— Нічого не відбувається. Я адаптуюся.

— Адаптуєшся? Добре. Але, може, ти спробуєш хоча б трохи бути поруч із Назаром? Він чекав на тебе півтора року. Останній місяць тільки твоїм поверненням і жив.

Олеся закрила журнал, але палець залишила між сторінками.

— Я його мати. Мені не треба доводити це щохвилини.

— Я не прошу доводити. Я прошу обійняти його. Спитати, як минув день. Послухати дві хвилини. Почитати йому ввечері.

— Він надто великий для вечірніх казок.

— Йому сім.

— Саме. Уже не немовля.

Богдан відчув, як усередині піднімається роздратування, але постарався говорити рівно.

— Ти весь день була вдома. Можна було хоча б вечерю приготувати.

Олеся повільно підвелася з дивана.

— Пробач, але я не наймалася бути хатньою робітницею. Хочеш вечерю — приготуй. Ти ж кухар.

— Я працюю з ранку до вечора. Потім забираю сина, роблю з ним уроки, готую, перу, прибираю. А ти що робиш?

— Я вчора повернулася після важкого лікування! — спалахнула вона. — Ти взагалі пам’ятаєш, що я заново вчилася ходити? Що я півтора року жила між процедурами й болем?

— Пам’ятаю. Щодня пам’ятаю. Тому й продав кафе.

— Знову кафе! — Олеся роздратовано розсміялася. — Так, продав. І тепер ми живемо в старій квартирі, рахуємо гроші, а ти працюєш на чужій кухні. Це, по-твоєму, життя?

— Це наш дім.

— Дім? Подивися навколо. Потерті меблі, старі шпалери, килим біля дверей, який давно треба викинути. Я там побачила, як люди можуть жити. Красиво, вільно, з комфортом. А тут усе нагадує бідність.

— Отже, тобі важливіші стіни й меблі, ніж сім’я?