Свекруха набрала дорогих речей у моєму магазині, не підозрюючи, що на касі все зміниться

Операцію готували кілька днів. Вадим справді підключив людей, які знали, як працювати з такими справами. Андрій дав докладні свідчення, назвав імена, телефони, місця зустрічей. Йому пояснили, що доведеться зіграти роль приманки: домовитися про передачу грошей, прийти в призначене місце, носити прихований мікрофон і виконувати інструкції.

Оксана наполягла, що буде поруч. Вадим був проти.

— Це небезпечно.

— Я знаю.

— Тоді навіщо?

— Бо ця історія почалася з мого бізнесу й моїх грошей. Я не хочу більше ховатися за чужими спинами.

Він дивився на неї довго, потім кивнув.

— Добре. Але ти будеш у машині. І робиш лише те, що скажуть.

Зустріч призначили на занедбаному складі за містом. Ранок був сірий, низьке небо тиснуло на дахи. У машині їхали троє: Вадим за кермом, Оксана поруч, Андрій ззаду. На ньому був мікрофон. На колінах лежала сумка, зверху в ній були справжні пачки грошей, нижче — акуратно нарізаний папір.

Андрій тремтів так, що Оксана чула шелест куртки.

— Дихай рівніше, — сказала вона, обернувшись.

— Легко сказати.

— Ти не один. Навколо поліція.

— Я заслужив, щоб мене кинули, — раптом глухо сказав він.

Оксана подивилася на нього. Цей чоловік колись здавався їй центром майбутньої сім’ї. Потім — ворогом. Тепер перед нею сидів наляканий чоловік, заплутаний у власній слабкості.

— Зараз не час говорити про заслуги. Зараз роби те, що маєш.

До складу під’їхав чорний позашляховик. Із нього вийшли двоє: той самий знайомий і кремезний чоловік із важкою ходою. Вони підійшли до машини.

— Приніс? — спитав знайомий, усміхаючись без радості.

Андрій кивнув і простяг сумку.

Усе сталося миттєво. Ледве сумка опинилася в руках здирника, з усіх боків з’явилися бійці. Крики, команди, різкі рухи, люди обличчям до землі. Оксана вчепилася пальцями в край сидіння, відчуваючи, як серце б’ється в горлі. Вадим поклав долоню їй на руку.

— Все. Закінчилося.

Та їй знадобилося кілька хвилин, щоб повірити. Потім підійшов керівник операції, подякував за сприяння й сказав, що цю групу давно намагалися вивести на доведену передачу грошей.

Андрія повезли давати свідчення. Перед тим як сісти в службову машину, він озирнувся на Оксану. Не попросив пробачення, не сказав гучних слів. Лише подивився — і в цьому погляді було більше правди, ніж у всіх його колишніх виправданнях.

Коли вони з Вадимом поверталися в місто, Оксана мовчала. Потім сказала:

— Я рятувала не його.

— Знаю.

— Я хотіла зачинити двері. Остаточно.

— І зачинила.

Того вечора вони повечеряли разом. Без урочистих промов, без обговорення деталей. Просто сиділи навпроти одне одного, їли, говорили про дрібниці. І Оксана раптом зрозуміла: поруч із Вадимом навіть страшні дні не перетворюються на катастрофу. Він не забирає її силу. Він допомагає їй на неї спертися…