Свекруха набрала дорогих речей у моєму магазині, не підозрюючи, що на касі все зміниться

— Оксана? — голос колишньої свекрухи був такий тихий, що Оксана не одразу його впізнала.

— Так. Слухаю вас.

— Це щодо Андрія. З ним біда.

Серце неприємно стиснулося, хоч Оксана давно переконувала себе, що Андрій більше не частина її життя.

— Що сталося?

— Його побили. У під’їзді. Він у лікарні. Струс, ребра… — Раїса Григорівна ковтнула. — Він нікого не хоче бачити. Поліції нічого не каже. Я знаю, ми винні перед тобою, але, може, ти приїдеш? Він тебе, може, послухає.

Оксана заплющила очі. Усе всередині пручалося. Вона не хотіла повертатися в це коло. Не хотіла знову бути рятівницею для людини, яка колись ледь не втопила її. Але думка про те, що Андрій лежить побитий і мовчить зі страху, не давала просто покласти слухавку.

— У якій лікарні?

Палата була невеликою, з облупленою фарбою на підвіконні й запахом ліків. Андрій лежав біля вікна, блідий, із синцем під оком і пов’язкою на голові. Побачивши Оксану, спробував підвестися, але одразу скривився від болю.

— Не треба, — сказала вона, ставлячи на тумбочку пакет із фруктами. — Лежи.

— Не думав, що прийдеш.

— Твоя мати подзвонила.

Він відвів погляд.

— Дарма.

— Що сталося?

— Нічого. Натрапив на хуліганів.

— Андрію.

Вона вимовила його ім’я так, що він перестав удавати усмішку.

— Ти комусь винен?

Він довго мовчав. Потім губи здригнулися.

— Це ті люди, яким я тоді хотів віддати гроші. Пам’ятаєш того «інвестора»? Він виявився не один. Його люди вважають, що я зірвав їм угоду. Вимагають ще. Кажуть, що я винен відсоток за їхні втрати.

— Скільки?

— П’ятсот тисяч.

Оксана повільно видихнула.

— Чому ти не пішов у поліцію?

— Вони знають, де живе мама. Знають про тебе. Сказали, якщо сунуся, буде гірше.

Він дивився на неї як людина, якій уже соромно просити, але страшно мовчати.

— Я не знаю, що робити, Оксано.

Вона підійшла до вікна. За склом шуміло звичайне місто, байдуже до чужих пасток. Оксана розуміла: вона не зобов’язана допомагати. Не зобов’язана знову лізти в біду Андрія. Але якщо піде зараз, загроза лишиться поруч — не лише з ним, а й із нею, і з Раїсою Григорівною.

— Є людина, яка може порадити, як діяти, — сказала вона нарешті.

— Яна?

— Ні. Вадим.

Вона набрала номер. Вадим приїхав за пів години. У палату він зайшов у простому светрі й джинсах, без своєї звичної ділової елегантності, але з тим самим спокійним уважним поглядом. Оксана коротко пояснила ситуацію. Вадим слухав, хмурячись.

— Зрозуміло, — сказав він. — Вони не зупиняться. Такі люди тиснуть, доки не вичавлять усе.

Андрій знітився під ковдрою.

— Що робити?

— Поліція. Але не звичайний похід у найближчий кабінет. Потрібен спеціальний підрозділ, який займається організованими групами. У мене є знайомі. Але, Андрію, — Вадим підійшов ближче, — ти маєш співпрацювати повністю. Без недомовок. Без боягузтва. Ти вже втягнув у це матір і Оксану. Тепер або допомагаєш їх захистити, або й далі ховаєшся, доки тебе не знайдуть знову.

Андрій дивився на нього з переляком і надією.

— Я згоден, — прошепотів він. — Тільки допоможіть…