Дівчина заснула в потязі після чергової відмови в роботі, а зошит, що випав із рук, несподівано зацікавив попутника
Потяг рушив за чверть на першу, і перон поплив назад — мокрий, жовтий від ліхтарів, порожній.
Наталія сиділа на нижній полиці біля вікна й дивилася, як столиця поволі відпускає її. Спершу платформи, потім склади, потім безкінечні гаражі з графіті, а далі темрява, у якій уже нічого не можна було розгледіти, крім власного відображення в чорному склі. Відображення їй не подобалося.
Жінка двадцяти шести років, із зібраним у вузол волоссям, у куртці, яка місяць тому здавалася пристойною, а тепер виглядала так, ніби в ній ночували. По склу навскіс повзли дощові нитки, розтинаючи її обличчя на нерівні смуги. У деренчливому підскляннику стояв чай, який вона взяла в провідниці годину тому й до якого так і не доторкнулася.
Він давно вистиг. Вона просто тримала підсклянник за холодну металеву ручку, бо рукам потрібне було хоч якесь заняття. Руки в неї завжди потребували роботи — так казав батько.
Руки пекаря не вміють лежати без діла, вони починають місити повітря. На столику біля вікна стояла картонна коробка. Біла, акуратна, з паперовою стрічкою, яку Наталія сама зав’язала вранці за звичкою — гарно, з подвійною петлею.
Усередині лежали шість тістечок. Шість бездоганних тістечок: мигдальний бісквіт, карамель із морською сіллю, глазур, виведена до дзеркального блиску. Вона несла їх на останню співбесіду, одинадцяту.
Їх ніхто не скуштував. Адміністраторка чемно попросила залишити коробку на стійці, а за сорок хвилин, виходячи, Наталія побачила її там само — неторкану, відсунуту до стіни, щоб не заважала. «У вас прекрасні руки, але нам потрібна людина з досвідом у проєктах з ім’ям».
11 ресторанів за 19 днів. 11 разів одне й те саме формулювання, відточене, як ніж, різними голосами, у різних інтер’єрах, із різним ступенем співчуття. Десь його вимовляв стомлений шеф у зім’ятому кітелі, десь — молодий керівник, який під час розмови двічі глянув на телефон.
А в самому першому ресторані, дорогому, з панорамними вікнами, ці слова сказав су-шеф — доглянутий чоловік років тридцяти п’яти з ідеальним проділом, який перегорнув її папку за півтори хвилини, затримав погляд на єдиній рекомендації й повернув документи через стіл тим жестом, яким повертають решту. «Дівчино, ви хоч розумієте, куди прийшли? У нас гості за одну вечерю лишають вашу місячну зарплату. Прекрасні руки — це в кулінарний технікум».
«Нам потрібне ім’я». Їй здалося, що він навіть не відкрив її ескізи. Наталія потім пів кварталу пройшла, не розбираючи дороги, й отямилася лише на світлофорі, коли їй просигналила машина.
На картці — 8400. Вона перевірила ще раз, хоча знала цифру напам’ять. Квиток додому з’їв майже 3000…
