Свекруха набрала дорогих речей у моєму магазині, не підозрюючи, що на касі все зміниться

Вона продала стару квартиру й переїхала до Вадима в просторий будинок за містом. «Аурелію» не покинула. Бутик був не просто роботою і не пам’ятником її виживанню. Це був її простір, її справа, її спосіб говорити зі світом через тканину, колір і форму. Тепер вона працювала не зі страху не витягнути черговий платіж, а з радості творити.

Минуло два роки. Життя текло спокійно й повно. Оксана відкрила другий філіал у сусідньому місті. Вадим розвивав архітектурне бюро. У них з’явився лабрадор Арчі, який вважав своїм обов’язком зустрічати кожного гостя так, ніби той повернувся з багаторічної подорожі. Вони багато їздили, будували плани, сперечалися про ремонт тераси й інколи вечорами мовчки сиділи поруч, кожен зі своєю книжкою.

Одного разу, розбираючи старі папери, Оксана натрапила на газетну вирізку про затримання тієї самої групи шахраїв. У замітці згадувався й Андрій як учасник, що отримав умовне покарання. Вона перечитала кілька рядків і здивувалася, наскільки далекою здається ця історія. Ніби сталася не з нею, а з жінкою, яку вона колись знала.

Вона хотіла викинути вирізку, але передумала. Склала й прибрала в скриньку з фотографіями. Не із сентиментальності. Просто це теж була частина шляху. Без неї не було б нинішньої Оксани.

Увечері вона показала вирізку Вадиму.

— Пам’ятаєш, як ми тоді боялися? — спитала вона.

— Пам’ятаю. Особливо я боявся за тебе.

— А мені здавалося, ти взагалі нічого не боїшся.

— Я добре вдаю, — усміхнувся він і обійняв її. — Але ти була неймовірно сміливою.

— Просто поруч був ти.

Він поцілував її в скроню, і за вікном повільно сідало сонце, заливаючи кімнату теплим золотом.

За кілька днів на робочий телефон Оксани подзвонила незнайома жінка.

— Оксано Романівно Мироненко?

— Так.

— Вас турбують із міської лікарні. До нас поступила Раїса Григорівна Кравчук. Інсульт. Стан тяжкий. Вона кілька разів називала ваше ім’я. Ми знайшли номер у її записнику.

Оксана повільно сіла.

— А Андрій?

— До сина додзвонитися не вдалося. Телефон недоступний.

Після розмови вона довго тримала слухавку в руці. Раїса Григорівна. Жінка, яка принижувала її, тиснула, брала участь у спробі забрати гроші й бізнес. Тепер лежала в реанімації й чомусь кликала її.

Оксана подзвонила Вадиму.

— Ти поїдеш? — спитав він, вислухавши.

— Не знаю. Я не хочу. Але якщо не поїду, думатиму про це все життя.

— Тоді я їду з тобою…