Свекруха набрала дорогих речей у моєму магазині, не підозрюючи, що на касі все зміниться

У лікарні було душно й тихо. Лікар зустрів їх біля поста, говорив стримано, без зайвої надії. Стан Раїси Григорівни був тяжким, прогнози — поганими. Вона то приходила до тями, то знову провалювалася в темряву, але ім’я Оксани справді повторила кілька разів.

— Вона може вас не впізнати, — попередив лікар. — Але якщо хочете, зайдіть ненадовго.

Раїса Григорівна лежала під білим простирадлом, оплутана дротами й трубками. Маленька, сіра, майже невагома. Оксана зупинилася біля ліжка, приголомшена тим, як хвороба стирає владу з людського обличчя. Перед нею була вже не грізна свекруха, не жінка з жорстким голосом і вічним правом судити. Перед нею була стара на краю життя.

Оксана обережно взяла її за руку. Шкіра була холодна, суха.

— Раїсо Григорівно, — сказала вона тихо. — Це я. Оксана.

Повіки здригнулися. Каламутний погляд насилу сфокусувався на її обличчі. Губи поворухнулися.

— Про…бач…

Одне слово далося їй важко. По зморшкуватій щоці скотилася сльоза.

Оксана відчула, як у ній піднімається все минуле: блакитна сукня, бежеві туфлі, приниження Наталі, гроші, суд, страх. І раптом це минуле не зникло, але втратило владу. Воно стало не залізом у грудях, а давнім болем, який більше не треба носити як доказ.

— Я прощаю вас, — сказала вона.

Раїса Григорівна ледь помітно усміхнулася й заплющила очі. За кілька годин її не стало.

Андрія знайшли наступного дня. Він був на черговій вахті в місці, де зв’язок з’являвся рідко, і прилетів одразу, щойно дізнався. На похороні тримався осторонь, ніби не мав права підходити до людей. Оксана й Вадим допомогли з організацією: документи, транспорт, поминки. Оксана робила все спокійно. Не з любові до Раїси Григорівни, не з обов’язку перед Андрієм, а тому що інколи людське милосердя має бути вище за старі образи.

Після похорону Андрій підійшов до неї. Обличчя в нього було змарніле, очі червоні.

— Дякую. За те, що приїхала. За те, що була з нею.

— Вона просила пробачення, — сказала Оксана.

Він кивнув і дістав складений аркуш.

— Я знайшов це в неї вдома. Лист мені. Там є і для тебе.

Почерк був нерівний, тремтячий. Раїса Григорівна писала синові, що надто сильно любила його неправильно, що своєю сліпою турботою зробила його слабшим, що хотіла добра, але плутала добро з владою. Наприкінці просила передати Оксані пробачення й визнати: та була найкращим, що траплялося з Андрієм, а вона, Раїса, виявилася надто гордою й егоїстичною, щоб зрозуміти це вчасно.

Оксана дочитала й повернула листа.

— Вона любила тебе.

— Знаю, — Андрій стис аркуш. — Тільки я так і не встиг сказати, що теж її прощаю.

Вони стояли поруч у тиші. Вадим чекав трохи віддалік, не втручаючись.

— Що тепер? — спитала Оксана.

— Повернуся працювати. Буду жити. Як вийде.

— Нехай вийде чесно.

— Постараюся.

За два дні він поїхав. Більше вони не зустрічалися…