Свекруха набрала дорогих речей у моєму магазині, не підозрюючи, що на касі все зміниться

— Оксаночко, здрастуй, — протягнула Раїса Григорівна, оглядаючи залу так, ніби чекала побачити пил у кутках або неправильно повішені сукні. — Вирішила зазирнути. Подивитися, як у тебе тут усе влаштовано.

Вона зняла старе пальто й простягла його Наталі з таким виглядом, ніби та мала заздалегідь підбігти й прийняти річ із поклоном.

— Раїсо Григорівно, добрий день, — Оксана вийшла з-за стійки. — Чай, кава?

— Зелений чай можна. Тільки без цукру. Цукор у моєму віці — ворог, — свекруха вже йшла вздовж вішалок, пальцями розсуваючи одяг і поглядаючи на цінники.

Вона зупинилася біля ніжно-блакитної сукні з тонкого шовку. Оксана сама обирала її для колекції: спокійний відтінок, м’яка посадка, лінія плеча, що робила фігуру легшою. Сукня не кричала про ціну, але саме в цьому й була її дорога впевненість.

— Цікавенька річ, — Раїса Григорівна зняла її з рейла й приклала до себе. — Шовк?

— Натуральний. Нове надходження, — відповіла Оксана.

Свекруха повернула бірку. Її брови піднялися.

— Оце так. За таку тоненьку ганчірочку — стільки грошей? Ви зовсім людей не шкодуєте.

— Це не масова річ, — спокійно сказала Оксана. — Якість тканини, крій, робота постачальника…

— Ой, не розповідай мені про крій, — відмахнулася Раїса Григорівна. — Я сорок років людей бачила наскрізь. Жінка купує не крій, а щоб сусідки заздрили. Але все одно ціна без совісті.

Оксана змовчала. Сперечатися зі свекрухою було все одно що сперечатися із зачиненими дверима: можна втомитися, зірвати голос, але двері від цього не стануть м’якшими.

Раїса Григорівна рушила далі й зупинилася біля кашемірового пальта.

— А це нічого. На вигляд пристойне. Теж, мабуть, коштує як крило літака?

— Кашемір високої якості, — відповіла Оксана. — У нас для родичів є знижка.

— Знижка? — свекруха пожвавішала. — І яка ж?

— Десять відсотків.

Раїса Григорівна фиркнула.

— Десять. Як чужим. Я-то думала, для матері чоловіка можна хоча б по закупівлі віддати. Все-таки сім’я.

Саме в цей момент двері відчинилися, і до зали зайшов Андрій. На ньому були нові джинси й футболка з тієї самої покупки, за яку Оксана розплатилася тиждень тому. Він виглядав задоволеним, бадьорим і трохи театральним — як людина, що заздалегідь вигадала свою роль.

— Мамусю! Я так і знав, що знайду тебе тут, — він поцілував Раїсу Григорівну в щоку, потім повернувся до дружини. — Привіт, моя бізнес-леді.

Він обійняв Оксану, але вона відчула: ці обійми були призначені не їй. Вони були для матері. Для картинки: ось він — турботливий син і люблячий чоловік, який легко розпоряджається простором, де сам нічого не створив.

— Андрійку, подивися, яка сукня, — Раїса Григорівна знову підняла блакитний шовк. — Краса. Тільки твоя дружина для рідної матері знижку пошкодувала.

Андрій голосно розсміявся.

— Мам, ну що ти починаєш? Для тебе — все, що завгодно.

Він зняв сукню з вішалки, приклав до матері й повернувся до Оксани з усмішкою, від якої в неї всередині неприємно похолоднішало.

— Бери, мам. Справді. Тобі дуже пасує. Оксана потім розбереться з оплатою. Ми ж сім’я.

Наталя біля каси опустила голову й зробила вигляд, що шукає щось під стійкою. Раїса Григорівна кокетливо сплеснула руками.

— Синочку, ну що ти. Не можна ж так. Річ дорога.

— Дурниці, — Андрій махнув рукою. — Оксана не розориться.

Оксану обдало жаром. Вона відчула, як кров піднімається до обличчя, і зненавиділа себе за цю миттєву слабкість.

— Андрію, поклади сукню на місце, — промовила вона тихо.

— Та я жартую, — він усміхнувся ширше, але очі лишалися уважними. Перевіряльними. — Чого ти одразу кам’янієш? Хоча, якщо чесно, мамі скоро ювілей. Такий подарунок був би дуже доречний.

Він повісив сукню назад, однак повітря в бутику вже змінилося. Раїса Григорівна допила чай, ще раз пройшлася поглядом по залі й на прощання зауважила, що речі гарні, але «для нормальних людей непомірні». Коли двері за нею зачинилися, Оксана довго дивилася на блакитну сукню й розуміла: це був не жарт. Це була розвідка боєм…