Свекруха натиснула «play», не розуміючи, чому син так злякався цього запису

Вона вдоволено сховала документ із синьою печаткою на саме дно своєї неосяжної лакованої сумки.

Увечері того ж дня в Марини задзвонив телефон.

— Вийди у двір, забери дещо, — скомандувала свекруха.

Марина спустилася до під’їзду. Біля лавки стояла Людмила Петрівна з пакетом-майкою із супермаркету. Вигляд у неї був загадковий, навіть тріумфальний.

— Як там той? Гайки крутить? — усміхнулася вона, не вітаючись.

— Крутить, — підтвердила Марина. — Учора перший аванс приніс. Повністю на стіл поклав.

Людмила Петрівна вдоволено кивнула.

— От і славно. Не спускай йому з рук. І ось, тримай.

Вона сунула Марині шарудливий пакет.

Та зазирнула всередину. Там, перекладені м’ятими газетами, лежали важка пузата порцелянова супниця й пара глибоких тарілок. Білі, з яскравими синіми півниками з боків.

Той самий старовинний сервіз. Марина підвела ошелешений погляд.

— Людмило Петрівно, це ж ваше.

— Знайшла на антресолях у сестри. Без діла припадає пилом, — відмахнулася вона, ховаючи хитру усмішку. — Користуйся. У тебе руки з правильного місця ростуть. Не розіб’єш.

Вона розвернулася й пішла алеєю, важко карбуючи крок. А Марина піднялася в квартиру.

Увечері, коли Богдан прийшов з автопарку, брудний і втомлений, на кухонному столі його чекав наваристий гарячий борщ, налитий у парадну старовинну тарілку з синіми півниками.