Свекруха натиснула «play», не розуміючи, чому син так злякався цього запису

Богдан вставав о шостій ранку зі стогоном пораненого лося. Варив собі сосиски. Тихо збирався й ішов крутити гайки.

Повертався о восьмій вечора, лаявся через біль у попереку, їв те, що Марина поставить, сам мив за собою тарілку й падав спати, не доходячи до телевізора. Часу на вигадування бізнес-планів і обговорення матері в нього просто не лишалося.

Марина зрозуміла просту істину. Чоловіка треба тримати в чорному тілі. Поки він утомлюється так, що не відчуває кінцівок, йому в голову не лізуть дурні думки. Страждати дурницями банально немає сил.

А ще за тиждень Людмила Петрівна сиділа в задушливому кабінеті нотаріуса. Сивий чоловік в окулярах вчитувався в роздрукований бланк і хмурив брови.

— Людмило Петрівно, ви добре подумали? — обережно спитав він. — Квартиру невістці? А рідному синові? Зазвичай усе дітям залишають.

— Синові я своєму трикімнатну залишу. Кров не вода. А оцю житлоплощу, де вони зараз живуть, — Марині. Мій дурень без твердої руки соп’ється або на теплотрасу переїде. А ця дівка розумна, з хваткою.

— Нехай тримає його в їжакових рукавицях. А в спадок вступить, коли я помру. Сюрприз буде…