Свекруха підтримала сина, який вирішив силою забрати майно дружини, аж поки у двері не постукали

Залишила. За вікном тополя гойдалася на вітрі. Небо над містом було світле, те особливе весняне небо, високе й трохи промите.

Снігу у дворі майже не лишилося, тільки в тіні біля парканчика ще лежала смуга сірого льоду. Березень закінчувався. Вона прибрала телефон у кишеню.

Устала. Пройшла кімнатами ще раз. Повільно, без поспіху.

Подивилася на татові книжки. Провела пальцем по корінцях. Пил.

Треба витерти. Поправила мамин плед на дивані. Біля дверей зупинилася, обернулася.

Порожня квартира дивилася на неї. Тиха, така, що чекає. Не мертва, просто пауза.

Пауза між тим, що було, і тим, що буде. Наталія кивнула їй, як кивають місцю, з яким домовилися. І вийшла.

На вулиці було холодно, але по-іншому. Уже не той лютневий мороз, що обпікає щоки й не відпускає. Просто свіжо.

Пахло вологим асфальтом і чимось, що буває тільки ранньою весною й не піддається опису. Запахом того, що ось-ось почнеться. Вона дійшла до зупинки, почекала автобуса.

Автобус прийшов за 4 хвилини. Вона стежила за часом по телефону. Їхала додому.

До себе. У квартиру з високими стелями й вікнами на захід, де ввечері буває сонце. Вона думала про те, що треба купити більший горщик для фікуса.

Якщо виживе, йому знадобиться. І ще. Зателефонувати Оксані.

Давно не розмовляли просто так, без приводу. І на роботі накопичилося. Квартальний звіт, який вона зсувала вже двічі.

Звичайні думки. Живі, конкретні. Автобус зупинився.

Вона вийшла. Йшла своєю вулицею, повз уже знайомі під’їзди, повз липи, які скоро зазеленіють. Дійшла до свого будинку, піднялася на третій поверх.

Відчинила двері. Квартира зустріла її тишею. Її тишею.

Тією, до якої вона починала звикати. На кухонному підвіконні стояв маленький кактус, який вона купила минулого тижня просто тому, що захотіла. Перше, що купила для себе не з потреби, а з бажання.

Маленький, колючий, невибагливий. Стояв на сонці й, здається, був задоволений. Вона повісила пальто, пройшла на кухню, поставила чайник.

За вікном тихо й повільно наставав вечір. Той довгий, світлий, весняний вечірній час, який так не схожий на зимові сутінки. Небо ще світилося.

На заході — рожеве, біля обрію. Наталія стояла біля вікна й дивилася на це небо. Думала про маму, про тата.

Про те, що вони не бачать цього вечора і водночас десь, якимось чином, якого вона не розуміла й не намагалася зрозуміти, все одно поруч. У словах, які вона пам’ятала. У звичці тримати чашку обома руками.

В умінні думати наперед і робити те, що правильно. Чайник закипів. Вона заварила чай, взяла чашку обома руками.

Зробила перший ковток. За вікном небо з рожевого ставало золотим. Потім тихо згасало в сіре.

Перша зоря з’явилася над дахами. Одна, яскрава, дуже рання. Наталія дивилася на неї.

Попереду було багато всього. Суд, який іще не закінчився. Переїзд до батьківської квартири, коли буде готова.

Робота, яка нікуди не поділася. Маленький кактус, за яким треба стежити. Фікус, який, може, виживе.

І щось іще. Вона поки не знала, що. Щось, що буває, коли закінчується одне життя й починається інше.

Не краще, не гірше, просто своє. Нарешті своє. Зоря над дахами горіла рівно й спокійно.