Вона прийшла до банку по звичайну довідку, але випадково почула розмову, у якій пролунало її прізвище

Галина прийшла до банку по довідку, але через ремонт її провели службовим коридором. Проходячи повз прочинені двері, вона почула своє прізвище.

А наступна фраза змусила її завмерти на місці.

Ранок у Галини Василівни Коваленко починався завжди однаково. Спершу будильник на старенькому телефоні, потім капці на холодну підлогу, потім чайник на плиту, і тільки після цього — погляд у вікно: яка там погода, чи не час надягати в’язану кофту під плащ. Цього ранку за вікном висіла сіра мжичка — не дощ і не туман, а щось середнє, від чого в Галини відразу занило ліве коліно.

Вона поставила чайник, дістала з шафки бляшанку з гречкою й раптом упіймала себе на тому, що стоїть посеред кухні й слухає тишу. Анатолій ще спав, із кімнати долинало його важке дихання. На холодильнику тихо гудів старий компресор, а за стіною в сусідів увімкнули радіо, і звідти пливли нерозбірливі ранкові новини.

Усе було як завжди. І все було не так. Галина потерла долонями очі й знову відчула це недобре, тягуче відчуття під ребрами, яке не відпускало її вже третій день.

Вона не вміла називати такі речі словами, не любила вичитаних у журналах діагнозів і не вірила в гороскопи. Вона просто знала: коли в людини довго щось ниє всередині, значить, не дарма. Значить, тіло раніше за голову розуміє, що в домі завелася біда.

Почалося все в суботу, біля сміттєвих баків, що стояли в кінці їхньої садової вулиці. Галина несла два пакети — один із лушпинням, другий зі склом — і думала про те, що треба б випрати доріжку з передпокою, поки стоїть суха погода. Біля баків вона побачила тітку Валю з третьої ділянки, у її вічній куртці сталевого кольору й гумових чоботях не по сезону.

Галина усміхнулася, відкрила рота, щоб привітатися, і не встигла. Тітка Валя подивилася на неї так, ніби перед нею не сусідка, з якою вони тридцять років віталися через паркан, а чужа неприємна людина. Відвернулася, кинула пакет у бак із такою силою, що щось усередині скляно дзенькнуло, і, не озираючись, сказала через плече:

— Совість у тебе хоч є, Галино?

І пішла.

Швидко, дрібними кроками, як ходять люди, яким соромно або страшно залишатися поруч іще бодай на хвилину. Галина лишилася стояти з пакетами в руках. У голові було порожньо й гаряче, ніби туди хлюпнули окропу.

Хотілося крикнути навздогін: «Валю, ти що? Що сталося?» Але язик ніби пересох. Коли Галина нарешті отямилася, тітка Валя вже звернула за ріг. Галина викинула пакети, повільно витерла руки об куртку й пішла додому.

Усю дорогу вона намагалася згадати, чим могла образити сусідку. Грошей у борг не брала, цибулі з її грядки не смикала. Її чоловіка до себе на чай не кликала.

Нічого не згадувалося. А слова «совість у тебе хоч є» застрягли в грудях, як дрібна риб’яча кістка. Удома вона нічого не сказала Анатолію…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇