Свекруха підтримала сина, який вирішив силою забрати майно дружини, аж поки у двері не постукали

Наталія помовчала.

— Я думала про те, що вони мені залишили, — сказала вона нарешті. — Мама й тато. Не про квартиру, не про гроші. Про те, що вони вклали в мене. Мама завжди казала: «Думай наперед». Тато казав: «Роби те, що правильно».

Пауза.

— Я робила те, що правильно. Мені здавалося, це найменше, що я можу зробити для них.

Оксана дивилася на неї.

— Вони б тобою пишалися, — сказала вона тихо. Наталія не відповіла. Тільки взяла чашку обома руками, як робила мама, коли пила чай.

Давня звичка, перейнята колись у дитинстві. За вікном танув сніг. Наприкінці березня вона вперше поїхала до батьківської квартири.

Не по речі, не у справі. Просто так. Дістала ключі, які лежали в неї з осені, і поїхала.

Піднялася на четвертий поверх, постояла біля дверей хвилину. Потім відчинила. Квартира зустріла її запахом закритого житла.

Трохи затхлим, холоднуватим. Вона увійшла, не роздягаючись. Пройшла кімнатами.

Усе було, як було. Мамин в’язаний плед на дивані. Татові книжки на полиці.

Він збирав історичні книжки, розставляв за періодами. Кухонний годинник із зозулею, на яку Наталія в дитинстві чекала з нетерпінням. Зозуля вискакувала щогодини, і це здавалося дивом.

Вона пройшла на кухню. На підвіконні стояв мамин улюблений фікус, засохлий, з коричневим листям, безнадійний на вигляд. Вона взяла його, оглянула стебло.

Не зовсім сухе біля основи. Може, ще живе? Знайшла в шафці під мийкою лійку. Набрала води.

Полила. Обережно, потроху, як поливала мама. Потім пройшла до кімнати.

Відчинила балконні двері. Не той балкон на дев’ятому поверсі, а мамин — на четвертому, з видом на стару тополю. Тополя стояла чорна, ще без листя, але бруньки вже набубнявіли.

Ледь помітно, якщо дивитися уважно. Вона постояла біля поручнів. Повітря було вологе, по-весняному сире.

Десь у дворі капало, з даху, з гілок. Квітень уже майже прийшов. Вона думала про маму й тата.

Дозволила собі подумати по-справжньому, без того захисного швидкого дотику й відсмикування. Просто думала. Згадувала.

Кухню з млинцями. Риболовлю о четвертій ранку. Новорічні вечори, коли тато читав уголос, а мама в’язала.

День народження, який вони завжди святкували разом. Утрьох. Просто й тепло.

Сльози прийшли тихо. Вона не опиралася їм. Уперше по-справжньому не опиралася.

Стояла на балконі, дивилася на тополю з набубнявілими бруньками й плакала. Без судом, без відчаю. Просто плакала.

Горе нарешті знайшло собі вихід. Не прорвало греблю, а вийшло спокійно, як виходить вода, коли відкриваєш шлюз. Вона не знала, скільки простояла так.

Потім витерла обличчя. Увійшла до кімнати. Зачинила балконні двері.

Пройшла на кухню, увімкнула чайник. Той самий, мамин, білий із квіточкою. Знайшла в шафці чай.

Ще залишався в бляшаній коробці. Заварила. Взяла чашку, ту, якою мама користувалася щодня, із синьою облямівкою.

Сіла біля кухонного вікна. Чай був гарячий. Вона тримала чашку обома руками, дивилася у двір.

Тополя у дворі ледь-ледь гойдалася. Вітер був слабкий. За кілька тижнів вона зазеленіє.

Щовесни зеленіє. Вона подумала про те, що треба буде сюди переїхати. Не здавати чужим людям, не залишати порожньою.

Жити. Квартира велика, світла, у хорошому районі. Тут виросла.

Тут мамин плед і татові книжки, і зозуля на годиннику. Це її дім. Справжній.

Не та орендована квартира, яку вона займала 11 років. Вона допила чай, поставила чашку, дістала телефон не для того, щоб комусь зателефонувати. Просто відкрила нотатки.

Почала писати. Те, що раптом захотілося записати. Без плану.

Просто як ішло. Мама казала, людей перевіряють не тим, що вони кажуть, а тим, що вони роблять, коли думають, що їх ніхто не бачить. Тато казав, роби те, що правильно.

Я не завжди це вміла. Але коли стало по-справжньому потрібно, згадала. Вона перечитала…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇