Свекруха почала господарювати серед моїх суконь, не підозрюючи, що я вже ухвалила рішення

Думка про документи вдарила майже фізично. Місяць тому Ігор справді приносив їй на підпис пачку аркушів. Сказав, що це «для звітності», «проста формальність», «треба терміново». Вона повернулася тоді пізно, була виснажена після складної клієнтки й підписала все, що він показував, не читаючи. Бо довіряла.

Руки стали крижаними. Марта зайшла на електронний портал, через який можна було отримати витяг із реєстру прав на нерухомість, заповнила форму, оплатила запит і стала чекати. Відповідь прийшла ближче до ночі.

Вона відкрила файл. Адреса збігалася. Номер об’єкта збігався. У графі власників значилися: Марта Сергіївна Ковальчук — одна друга частки. Галина Степанівна Ковальчук — одна друга частки.

Ноутбук ледь не зісковзнув із колін.

Марта прочитала рядок знову. Потім ще раз. Помилки не було. Половина квартири, за яку вона платила кілька років, тепер належала свекрусі. Договір дарування. Добровільна передача частки.

Слово «добровільна» ніби обпекло очі.

Вона згадала той вечір із паперами. Ігор стояв поруч, квапив, казав, що вона завжди все ускладнює. Вона підписала, навіть не спитавши. Бо чоловік. Бо сім’я. Бо хіба близька людина здатна на таке?

За дверима кабінету почулися голоси. Марта завмерла.

— Все йде нормально, — говорив Ігор тихо. — З квартирою вирішили. Залишилося з грошима дотиснути. Скажу, що мені треба на справу. Вона добра, повірить.

— А якщо почне питання ставити? — прошепотіла Галина Степанівна.

— Тоді придумаємо. Головне, щоб завчасно нічого не зрозуміла. Сполохаємо нашу золоту рибку.

Марта заплющила очі. Золота рибка. Не дружина, не людина, не партнерка. Джерело грошей, одягу, квартири, зручності. Вона нарешті заплакала — беззвучно, стиснувши губи, щоб вони не почули. Але це були вже не сльози безсилля. Це була лють, якій потрібен був вихід.

До ранку лють знову стала холодною. Марта розуміла: якщо зараз влаштувати скандал, вони кинуться знищувати сліди, ховати папери, тиснути на жалість, брехати. Їй потрібні документи.

За сніданком вона знову усміхалася. Зварила каву, поставила перед Ігорем тарілку, вислухала черговий коментар Галини Степанівни про те, що в домі «стало якось нервово». Свекруха дивилася на неї уважно, ніби намагалася визначити, чи не знає вона чогось. Марта дивилася прямо й спокійно.

— Ти сьогодні гарно виглядаєш, — сказала Галина Степанівна, примружившись. — Виспалася?

— Прекрасно, — відповіла Марта. — Нічого не тривожило.

Свекруха обмінялася з сином коротким поглядом. Марта помітила й цей погляд також. Нехай думають, що вона нічого не бачить.

На роботі вона подзвонила Наталі.

— Все гірше, ніж ми думали, — сказала вона тихо й переказала нічні відкриття.

Наталя довго мовчала.

— Це вже не про блузу, Марта. Це шахрайство. Квартира, гроші, підкладні документи — все серйозно. Слухай уважно. Жодних розмов удома. Знайди копію договору дарування. В Ігоря має бути примірник. І з’ясуй, хто така ця підприємиця Савчук.

Увесь день Марта рухалася як уві сні. Вона проводила консультацію, усміхалася клієнтці, підбирала відтінки, робила нотатки, але думки поверталися до одного: де Ігор тримає документи? Увечері шанс з’явився сам. Він сів за комп’ютер грати, Галина Степанівна вмостилася перед серіалом. Марта сказала, що їй треба розібрати робочі папери, й пройшла до спальні, де стояв письмовий стіл чоловіка.

Вона відкривала шухляди повільно, запам’ятовуючи, що де лежить. У першій — паспорти, старі квитанції, флешки. У другій — гарантійні талони, інструкції, договори на техніку. У глибині нижньої шухляди під стосом журналів пальці намацали щільну теку.

Усередині лежав договір дарування однієї другої частки квартири на ім’я Галини Степанівни Ковальчук. Підпис Марти. Печатка нотаріуса. Ім’я: Оксана Романівна Мироненко.

Марта швидко сфотографувала кожну сторінку. Там же виявився договір позики між Ігорем і тією самою приватною підприємицею Савчук Н. Л. Сума збігалася з переказами. Призначення — розвиток бізнесу. У графі з даними підприємиці було вказано повне ім’я: Надія Леонідівна Савчук, у дужках — колишнє прізвище Ковальчук. Двоюрідна сестра Ігоря.

Марта ледь не розсміялася. Схема виявилася примітивною: вивести сімейні накопичення на рахунок родички під виглядом позики на неіснуючу справу. Але примітивність не робила її менш болючою.

Вона поклала теку на місце й надіслала фотографії Наталі.

— Чудово, — сказала подруга, коли передзвонила. — Завтра йдеш до нотаріуса. Під приводом, що загубила свій примірник договору й хочеш копію. Увімкни диктофон одразу, як зайдеш. А ще спитай про оформлення другої частки, ніби хочеш подарувати її родичеві. Треба зрозуміти, як вона пояснює наслідки.

Нотаріальна контора була на першому поверсі старого будинку. Усередині пахло папером, пилом і дешевим освіжувачем. Оксана Романівна Мироненко виявилася повною жінкою з втомленим обличчям і чіпкими очима. Вона прийняла Марту без особливого інтересу.

— Ми з вами нещодавно оформлювали дарування частки, — сказала Марта, поклавши сумку з увімкненим диктофоном на коліна. — Я, здається, загубила свій примірник. Можна отримати копію?

Нотаріус перегорнула журнал….

— Ковальчук… Так, пам’ятаю. Ви приходили з чоловіком і його матір’ю. Копію зробити можна, це платна послуга.

Поки помічниця займалася паперами, Марта рівним голосом продовжила: