Свекруха почала господарювати серед моїх суконь, не підозрюючи, що я вже ухвалила рішення

— І ще хотіла спитати. Я думаю подарувати решту частки батькові. Це можливо?

— Звісно, — пожвавішала нотаріуска. — Приходьте з батьком і документами, все оформимо.

— А згода чоловіка потрібна?

Оксана Романівна поблажливо усміхнулася.

— Ні. Частка вже ваша особиста. Як розпоряджаєтеся, так і розпоряджаєтеся. Так само, як із тією частиною, яку ви подарували свекрусі. Ви ж добровільно підписали договір.

— А те, що квартира купувалася в шлюбі?

— При даруванні це значення не має, якщо документи оформлені належним чином. Ви безоплатно передали частку іншій особі. Назад такі речі просто так не повертаються.

Марта забрала копію, заплатила й вийшла на вулицю. На свіжому повітрі вона зупинилася біля стіни будинку, бо ноги раптом стали ватяними. «Добровільно». Це слово тепер звучало як знущання.

— Запис хороший, — сказала Наталя після того, як Марта надіслала їй файл. — Вона сама підтвердила, що розуміла наслідки угоди. Доводитимемо, що тебе ввели в оману. І договір, і відео, і аудіо, і переписка — все стане в пригоді.

Коли Марта повернулася додому, вона застала Галину Степанівну в гардеробній. Свекруха стояла перед дзеркалом у її кашеміровому кардигані, поправляла плечі й розглядала себе з явним задоволенням.

— О, Мартусю, — сказала вона без найменшого збентеження. — Я тут порядок дивлюся. У тебе стільки речей без діла. Ось кардиган, наприклад, тобі завеликий, а на мені — ніби шили.

Марта зупинилася у дверях.

— Зніміть.

— Що?

— Зніміть. Мою річ.

Галина Степанівна підняла брови.

— Та що з тобою? Шкода стало? Ми ж сім’я.

— Сім’я не краде одне в одного, — тихо сказала Марта.

В очах свекрухи на мить майнув страх. Але вона швидко опанувала себе, фиркнула, зняла кардиган і кинула на крісло.

— Яка ти дріб’язкова. Я просто приміряла.

Марта дивилася на неї й розуміла, що більше не бачить літню жінку, яку треба терпіти заради чоловіка. Перед нею стояла людина, яка разом із її сином намагалася забрати в неї життя шматками: спершу блузу, потім перли, потім гроші, потім квартиру.

— Галино Степанівно, — вимовила вона спокійно. — Я б на вашому місці зараз дуже уважно стежила за словами й учинками. Скоро вам доведеться відповідати за них не лише переді мною.

Свекруха зблідла.

— Ти мені погрожуєш?

— Попереджаю.

Марта вийшла, лишивши її посеред гардеробної. Вона знала, що Галина Степанівна негайно подзвонить Ігорю. Саме цього Марта й хотіла. Нехай нервують.

Ігор повернувся раніше, ніж зазвичай. Увійшов на кухню, де Марта різала овочі, й зупинився у дверях, схрестивши руки на грудях.

— Що ти сьогодні матері влаштувала?

— Нічого особливого, — відповіла вона, не підводячи очей. — Попросила зняти мою річ.

— Вона дзвонила в сльозах. Ти назвала її злодійкою. Погрожувала.

— Хіба прохання бути обережнішою — це погроза?

— У неї серце слабке! Ти хочеш довести її до нападу?

Марта поклала ніж на дошку й повернулася до нього.

— До нападу я хочу довести тих, хто обманом переписав на неї половину моєї квартири й вивів гроші з нашого спільного рахунку.

Ігор зблід так різко, що його злість зникла з обличчя, ніби її стерли.

— Я не розумію, про що ти.

— Розумієш. Я отримала витяг із реєстру. Бачила договір дарування. Бачила перекази на рахунок твоєї двоюрідної сестри. Бачила договір позики. І переписку з твоєю матір’ю теж бачила.

Він розтулив рота, але слів не знайшлося.

— Це якась помилка, — нарешті видавив він. — У документах…

— Помилка — це коли цифру переплутали. А коли чоловік підсовує дружині договір дарування серед інших паперів і змушує підписати, це називається інакше.

Ігор відступив на крок.

— Ти рилася в моїх речах.

— А ти обкрадав свою дружину, — сказала Марта. — Яка тобі довіряла.

Він мовчав. Йому більше нічого було сказати.

— І ще, — продовжила вона. — Я записала ваш нічний похід у мою гардеробну. Як твоя мати приміряла перли, як ви обговорювали, що можна взяти зараз, а що пізніше. Записала розмову про «золоту рибку». Записала візит до нотаріуса. У мене достатньо доказів, щоб звернутися із заявою про шахрайство.

Ігор підвів голову. В очах у нього був справжній страх.

— Ти не зробиш цього. Ти ж… ти мене любиш.

— Любила, — поправила Марта. — До того, як дізналася, хто ти…