Свекруха почала господарювати серед моїх суконь, не підозрюючи, що я вже ухвалила рішення

— Нічого страшного, — сказала Марта з крижаною ввічливістю. — Головне, що ювілей минув добре.

Вона взяла блузу, розгорнула, подивилася на пляму, потім мовчки викинула її в смітник.

— Ти що робиш? — ахнула Галина Степанівна. — Це ж дорога річ.

— Була дорога, — поправила Марта. — Тепер це зіпсована тканина. Не хвилюйтеся, в мене таких багато.

Свекруха побагровіла, але промовчала. Марта побачила в її очах не каяття, а злість. Їй стало ясно: це не кінець.

Того вечора Галина Степанівна лишилася ночувати. Ігор пояснив це тим, що пізно, їй важко їхати додому, та й узагалі «що тобі, шкода». Вони з матір’ю вмостилися у вітальні перед телевізором. Марта пішла в кабінет під приводом роботи, відкрила на ноутбуці застосунок камери й почала чекати.

Спочатку нічого не відбувалося. Гардеробна стояла порожня, залита м’яким світлом. Марта вже майже вирішила, що сьогодні вони не ризикнуть, аж двері на екрані повільно прочинилися. У прорізі з’явилася Галина Степанівна в нічній сорочці. Вона зайшла навшпиньки, але рухалася впевнено, без тіні сорому. Підійшла просто до вітрини з прикрасами.

Марта затримала подих.

Свекруха відчинила скляні дверцята й почала перебирати намиста та браслети. На її обличчі було вираження жадібного захвату. Вона взяла перлинну нитку — ту саму, яку Марта обирала зранку перед зустріччю, — приклала до шиї й повернулася до відображення в склі.

У цей момент до гардеробної зайшов Ігор.

— Мамо, ти що робиш? — прошепотів він. — Марта почує.

— Та спить вона, — відмахнулася Галина Степанівна. — Подивись, яка річ. Їй навіщо? Все одно майже не носить.

— Поклади, — роздратовано сказав він. — Ми ж домовлялися спочатку з одягом. Прикраси — надто помітно.

— Скажемо, що я позичила на свято, а потім загубила, — тихо хихикнула вона. — Що вона зробить? Не піде ж скаржитися на рідню.

— Мамо, не зараз. Поклади.

Галина Степанівна неохоче повернула перли у вітрину.

— Тоді хоч бордову сукню приміряю, — пробурмотіла вона. — Оксамитову. Вона мені має підійти. Треба зрозуміти, чи не доведеться вшивати.

Вона підійшла до вішалок і зняла сукню. Ігор узяв її за руку.

— Завтра подивишся, коли вона піде. Досить на сьогодні.

Вони вийшли. Двері зачинилися. Марта зберегла запис і одразу відправила його в захищену хмару. Потім сиділа перед темним екраном, відчуваючи, як усередині тремтить усе тіло. Тепер у неї був доказ. Не відчуття, не підозра, а запис: голоси, обличчя, слова.

Вона не вимкнула ноутбук. У голові раптом спливло попередження Наталі: перевір рахунки й документи. Марта відкрила банківський застосунок і зайшла в спільний накопичувальний рахунок, куди вони з Ігорем відкладали гроші на велику покупку. Формально — на нову машину для нього. За домовленістю кожен вносив туди частину доходу.

Історія операцій змусила її похолонути. За останні два місяці з рахунку пішло три великі суми. Отримувачем значився приватний підприємець Н. Л. Савчук. Загальна сума була значною — саме такою, через яку люди роками відмовляють собі у відпустці й ремонті.

Марта знала: для таких переказів потрібна була згода обох власників рахунку. Вона такої згоди не давала. Отже, Ігор якось обійшов підтвердження або підсунув їй документи разом з іншими паперами….