Свекруха потай увійшла до квартири сина, щоб упіймати Оксану

У вицвілих очах Віктора Андрійовича відбився непідробний тваринний жах. Втратити повагу єдиного сина, перед яким він завжди вдавав із себе успішного патріарха, для нього було в тисячу разів страшніше за будь-який гнів дружини.

— Я? Ні, Вітю, не вгадав, — вона похитала головою, сумно всміхнувшись. — Ти сам йому все розкажеш, дивлячись просто у вічі. Просто сьогодні ввечері, коли він повернеться з роботи, бо, якщо цю брудну правду доведеться озвучувати мені, у тебе більше ніколи не буде сина. У тебе рівно дві години, щоб зібрати валізи й назавжди зникнути з мого чистого життя.

Світлана Ігорівна розвернулася й вийшла зі спальні, жодного разу не озирнувшись на жалюгідно згорблену постать чоловіка. У передпокої вона неквапливо вдягла свій елегантний плащ, підійшла до дзеркала, акуратно поправила комір і зачіску. Дивно, але її руки більше не тремтіли. На очах не проступило ані сльозинки.

Вона вийшла з під’їзду надвір, із насолодою підставивши обличчя свіжому, прохолодному осінньому вітру. Чи відчувала вона біль від зради? Безперечно, десь глибоко всередині нила свіжа рана, але крізь цей пекучий біль, наче зелений паросток крізь асфальт, стрімко пробивалося щось зовсім нове, дивне, давно забуте, п’янке — почуття абсолютної безмежної свободи. Їй більше не треба було нікого контролювати, нікого рятувати, нікому прислуговувати.

Вона бадьорою ходою прямувала до станції метро й раптом різко зупинилася посеред тротуару. Дістала із сумочки телефон і швидко набрала номер.

— Алло, Оксаночко, привіт, моя люба. Так, це я, Світлана Ігорівна. Слухай, а ти сьогодні ввечері на своїй йозі скасовуй заняття до біса. Давай зустрінемося в кафе на розі через пів години. Нам треба дуже серйозно поговорити. Ні, ні, ти не лякайся. Заради Бога, нічого страшного не сталося. Навпаки, здається, я щойно, на старості літ, нарешті зрозуміла, чому ти так любиш ці свої заспокійливі ванільні палички. Знаєш, я принесу тобі один ключ, той самий, який нібито надійно зберігається в сусідки тітки Валентини. Повір мені, він мені більше ніколи в житті не знадобиться.

Світлана Ігорівна натиснула червону кнопку «Відбій», поклала телефон до сумки й уперше за довгі сірі роки усміхнулася щиро й по-справжньому, не як черговий янгол-охоронець чужих вогнищ, а як жива вільна жінка, яка щойно без жалю викинула на смітник величезний мішок зі старим гнилим мотлохом із власного дому.

Вечір у затишній квартирі Миколи й Оксани видався напрочуд важким і тихим. Віктор Андрійович, понуро й приречено сидячи на двох похапцем зібраних валізах, чекав приходу сина. Він знав: жодних виправдань більше немає і бути не може. Світлана не залишила йому жодної лазівки для брехні. На нього чекала найстрашніша розмова в його нікчемному житті…