Свекруха потай увійшла до квартири сина, щоб упіймати Оксану
— Дитинко, ану вилазь, одягайся й тікай звідси так швидко, як тільки можуть твої молоді ніжки. Інакше просто зараз я згадаю, що в пакеті в мене лежить важка праска, яку я несла Миколці в подарунок. І, повір, я знайду їй застосування. На твоєму миленькому личку. Час пішов. Раз, два.
Дівчина не змусила повторювати двічі. Схопивши свої розкидані речі в оберемок, плутаючись у мереживах і спотикаючись, вона кулею вилетіла з-під ковдри. Дарина прослизнула повз Світлану, що сиділа у кріслі, немов бліда тінь. І за пару хвилин у коридорі гучно й метушливо грюкнули вхідні двері.
Віктор Андрійович залишився сам на сам зі своєю дружиною. Він відчайдушно намагався повернути своєму опливлому обличчю звичний вираз поблажливої чоловічої гідності. Та в дорогому шовковому халаті, сидячи на залитому вином простирадлі чужого ліжка, це виходило жалюгідно й комічно.
— Свєто, ну навіщо ці дешеві театральні сцени? — почав він, намагаючись додати голосу басовитості. — Ми ж дорослі, розсудливі люди. Ми стільки років разом, біс у ребро — з ким не буває. Ми все обговоримо.
— Дорослі люди, Вітю, мають хоч краплю совісті, а ти, підло втираючись у довіру, дістав ключі від квартири власного сина, щоб водити сюди дешевих дівок. Поки я, як ідіотка, чекаю на тебе вдома з гарячою вечерею і прасую тобі стрілки на штанях. Ти своєю порожньою головою взагалі розумієш, що ти накоїв? Ти не просто гидотно зрадив мені, ти втягнув у свою брудну хіть Миколу. Ти осквернив його дім. Ти зробив його сліпим співучасником, а він навіть не усвідомлював цього.
— Та він же нічого не знає, — боягузливо стрепенувся Віктор. — Я йому набрехав про важливу роботу, про те, що мені потрібна тиша для креслень. Він узагалі не в курсі.
— І він тобі беззастережно повірив. Знаєш чому? Бо ти його батько. Приклад для наслідування. Був незаперечним авторитетом.
Світлана Ігорівна граційно підвелася з крісла. Її погляд був важкий і холодний, мов гранітна надгробна плита.
— А тепер слухай мене дуже уважно, Ромео. Зараз ти встаєш, надягаєш свої штани й ідеш додому.
— Світлано, слава Богу, що ти охолола. Ми вдома спокійно поговоримо, — з полегшенням видихнув чоловік, намагаючись усміхнутися.
— Ні, Вітю, вдома ти ні про що зі мною говорити не будеш. Розмовлятимеш ти винятково завтра з моїм адвокатом щодо поділу майна. А сьогодні, просто зараз, ти збереш усі свої речі до єдиної, до останньої шкарпетки, до останньої зубної щітки. Ти ж так сильно хотів свободи від прісної вівсянки. Вітаю, ти дістав її сповна.
— Світлано, ти що, Миколі все розкажеш?…
