Свекруха продала два будинки й вирішила оселитися в невістки. Та погодилася й надіслала їй адресу, яка змінила плани всієї родини

Я вже збиралася встати по воду, коли телефон на скляному столику розірвав тишу. Пізній дзвінок рідко обіцяв добру новину. На екрані висвітилося ім’я Марії Іванівни, і вже з одного цього напису я зрозуміла: свекрусі знову знадобилося розпорядитися моїм часом, домом або грошима. Я вирівняла дихання й узяла слухавку.

За сім років шлюбу я навчилася вгадувати мету дзвінків Марії Іванівни ще до перших слів. Зі мною вона зазвичай говорила не як із близькою людиною, а як із виконавицею сімейних обов’язків, які визначала сама. Пізній час і наполегливий сигнал означали, що чергове рішення вже ухвалено без мене і зараз його повідомлять у формі наказу. Я натиснула кнопку відповіді й приготувалася слухати.

Марія Іванівна жила в селі разом із донькою Світланою, якій було вже майже тридцять. Працювати та не любила, воліла обговорювати чуже життя в мережі й вважала, що брат зобов’язаний оплачувати її забаганки. Свекруха завжди знаходила цьому виправдання. Дмитро, за її словами, був старшим сином, успішною людиною й опорою родини, тому ділитися з матір’ю та сестрою вважалося його обов’язком. Я ж, скільки б не заробляла й не вкладала, залишалася для них сторонньою невісткою, яка отримала надто багато лише завдяки вдалому шлюбу.

— Забудь зараз про його спорт і слухай мене уважно, — замість вітання промовила Марія Іванівна. — Завтра ми зі Свєтою сідаємо на перший потяг. Переїжджаємо до вас остаточно, тож до ранку приготуй кімнати.

Я перепитала, чи правильно її зрозуміла. У відповідь вона повідомила, що для себе й Світлани обрала нашу головну спальню — ту, де була окрема ванна й лоджія. Мені належало все вимити, змінити постіль і звільнити шафи. Ми з Дмитром, за її рішенням, мали перебратися в маленьку кімнату, де ледь уміщалося вузьке ліжко. Говорила вона не як людина, що просить прихистку, а як господиня, яка заздалегідь розподілила чуже житло.

Ця квартира все ще була обтяжена боргом, і більшу частину щомісячних платежів я вносила зі своєї зарплати. Кожна її кімната дісталася мені не подарунком, а роками праці та ощадливості. Тепер жінка, яка не вклала сюди нічого, вимагала віддати їй найкраще приміщення, а мене збиралася відправити мало не в комірчину. Нахабство було настільки відвертим, що замість розгубленості я відчула дивний спокій. Можливо, тому, що того вечора вже знала ціну всій їхній сімейній вдячності.

Я ввічливо спитала, чому вони раптом вирішили покинути село. Там у них були повітря, двір і два будинки на головній вулиці, якими Марія Іванівна незмінно пишалася. У міській квартирі всім буде тісно, зауважила я. Свекруха роздратовано фиркнула й заявила, що сільське життя їй набридло. Дмитро тепер обіймає високу посаду й заробляє достатньо, щоб мати на старості літ ні в чому собі не відмовляла.

Потім вона взялася пояснювати, яку послугу робить нам своїм переїздом. Я, на її думку, надто багато працювала й кидала дитину на чужих людей. Вона збиралася навести в домі лад, контролювати витрати, наглядати за сином і онуком, а заразом допомогти Світлані знайти заможного чоловіка. Мені належало радіти тому, що свекруха керуватиме господарством. Уранці я мала взяти вихідний, приїхати на вокзал і забрати їхні численні сумки, бо в звичайну найману машину все не вміститься…