Свекруха вихвалялася подругам молодим залицяльником, аж поки невістка випадково не побачила його фото

— Машо, не починай при людях, — сказав Артем, не підходячи до неї. Він поставив портфель біля стіни й подивився на матір. Та ледь помітно хитнула головою. Цей рух був маленьким, майже непомітним, але Марія вловила його всім тілом. — При яких людях? — запитала вона. — Твоя мама показувала їм чоловіка й називала його своїм коханцем. Я побачила твою руку.

Ольга Сергіївна закашлялася й потягнулася до сумки. Наталія Павлівна схопилася слідом, забувши на спинці стільця футляр для окулярів. Жінки вийшли дрібними винуватими кроками, у передпокої дзенькнули застібки чобіт, грюкнули двері. Лише тоді Тетяна Вікторівна підвелася. Без глядачів її обличчя стало жорсткішим. — Ти зовсім з глузду з’їхала, — сказала вона рівно. — Ганьбиш сім’ю в моїй квартирі.

Уночі Марія лежала на краю дивана в маленькій кімнаті й слухала, як за стіною перемовляються мати й син. Слів не можна було розібрати, лише інтонації: у свекрухи — гострі, швидкі, в Артема — глухі. Кілька разів вона чула своє ім’я. Потім клацнула запальничка на балконі, хоча Артем запевняв, що кинув курити. Марія набрала Ірині повідомлення: «Ти спиш?» — і стерла. Набрала знову й знову стерла.

На тумбочці лежали їхні сімейні дрібниці: чек із меблевого магазину, гумка для волосся, ключ від поштової скриньки. Ще вчора це здавалося звичайною невлаштованістю молодої сім’ї, яка збирає на власне житло. Тепер кожна річ виглядала доказом проти неї самої: вона так старалася бути зручною, що ніхто вже не питав, чи боляче їй.

Уранці Тетяна Вікторівна сиділа на кухні з кавою, акуратно нафарбована, ніби вчора нічого не сталося. — Тобі треба пожити в подруги, — сказала вона. — Заспокоїтися. Чоловіки не люблять стеження. Особливо коли дружина нічого свого не має й права качає. Марія мовчки ввімкнула чайник. Артем з’явився у дверях, неголений, із червоними очима. Вона чекала, що він обуриться. Він лише сказав: — Машо, може, справді кілька днів паузи?

Вона збирала сумку тремтячими руками. Блискавка заїла, Марія смикнула й зламала ніготь до крові. Артем зробив крок, але вона відсахнулася. — Не чіпай. — Я тебе не виганяю, — тихо сказав він. — А що ти робиш? Він не відповів. У ліфті Марія дивилася на своє відображення в подряпаній панелі й не впізнавала себе. На першому поверсі надійшло повідомлення: «Не роби дурниць. Мама дуже переживає». Марія прибрала телефон, не відповівши, і вийшла під дрібний дощ…