Свекруха вирішила довести синові зраду невістки
Повернувшись додому, Марина акуратно склала реквізит у щільний пакет і сховала в передпокої за тумбою для взуття, рівно за крок від свого відкритого шопера. Капкан було зведено, пружину натягнуто до межі. Залишалося дочекатися дичини.
Неділя настала невідворотно. Рівно о другій годині дня пролунав оглушливий дзвінок. Марина клацнула замком, відчиняючи двері навстіж.
На порозі височів Микола Вікторович. У своєму парадному сірому светрі грубої в’язки, з густими насупленими бровами, він був схожий на інспектора, що прийшов закривати підприємство. Трохи позаду дріботіла Світлана. На її плечі висіла монументальна сумка зі шкірозамінника під крокодила, розміром із невеликого собаку. Очі свекрухи гарячково блищали.
— Вітаю, дорогі гості, — привітно всміхнулася Марина. — Заходьте, мийте руки, а запіканка саме доспіла.
Передпокій наповнився метушнею. Микола Вікторович мовчки стягнув черевики, суворо кивнув невістці й протупотів до ванної. Світлана Андріївна зволікала. Вона судомно стягувала пальто, скоса поглядаючи на відкритий тканинний шопер Марини, що мирно стояв на тумбочці біля дзеркала. Права рука свекрухи раз у раз пірнала в глибоку кишеню пальта, де виразно намацувався якийсь круглий клубок тканини.
— Ой, візьми-но мою сумку, Ігорчику! — пискнула Світлана, всучаючи синові свого крокодила. — Постав на стілець, бо важка.
Ігор слухняно перехопив материнську сумку й пішов на кухню розставляти тарілки. Микола Вікторович уже зайняв місце на чолі столу, очікуючи на трапезу.
Свекруха вигулькнула з ванної й, переконавшись, що всі на кухні, шмигнула до коридору. Марина, яка стояла за рогом стіни, діяла безшумно. Вона бачила, як свекруха блискавично витягла з кишені скручений клубок і професійним, відпрацьованим рухом закинула його просто в надра відкритого шопера. Потім Світлана шумно видихнула, поправила зачіску перед дзеркалом і голосно почимчикувала на кухню.
«Пішла, рідненька», — всміхнулася подумки Марина.
Переконавшись, що свекруха сіла за стіл і почала голосно хвалити запах м’ясної запіканки, Марина ковзнула до передпокою. Діяти треба було швидко. Вона присіла навпочіпки, витягла з-за тумби для взуття пакет зі своїм реквізитом. Жовті труси з баклажанами й дезодорант «Альфа-самець» перекочували до рук.
Марина ступила до стільця, на якому спочивала неосяжна крокодиляча сумка Світлани. Блискавка була трохи прочинена. Марина просунула руку всередину, посунула гаманець, парасольку й якісь квитанції, звільняючи місце. Вона почала утрамбовувати гігантський шматок жовтої тканини на саме дно.
Пальці наштовхнулися на щось тверде в бічній кишеньці, щось холодне й рельєфне. Марина трохи відтягнула тканину, зазираючи всередину сумки. На дні бічного відділення, акуратно загорнуті в паперову серветку, лежали її зниклі срібні ложечки. Мабуть, Світлана Андріївна носила трофей із собою, насолоджуючись відчуттям безкарності, або планувала здати їх до ломбарду дорогою додому. Ідеально. Кращого сценарію годі було вигадати…
