Свекруха вирішила розпоряджатися моєю зарплатною карткою, але сімейний вечір закінчився зовсім не так, як вона сподівалася

Оксана підвелася з-за столу, поправила манжет блузки й подивилася на розкриту долоню свекрухи майже з веселим подивом.

— Дякую за млинці, Галино Степанівно. А від уроків фінансової дисципліни я відмовлюся. Моя картка лишається при мені.

Вона спокійно вийшла з кухні. Рука Галини Степанівни ще кілька секунд висіла в повітрі, ніби не розуміла, чому в неї не ляг пластик, на який так чекала. Потім обличчя свекрухи перекосилося. Солодкість зникла, як стерта помада.

— Ось як? — викрикнула вона вслід. — Зовсім розперезалася?

Оксана не озирнулася. Двері спальні зачинилися за нею тихо. Галина Степанівна різко повернулася до сина. Тарас сидів над чашкою з нерухомим обличчям.

— Ти бачив? Вона мене за порожнє місце має. Я заради вас стараюся, хочу вберегти від бідності, а вона носа задирає. Іди до неї. Забери картку. Ти чоловік чи меблі? Скажи, що мати вимагає.

Тарас повільно підвівся. На мить Галина Степанівна вловила в його очах щось незвичне, але вирішила не надавати значення. Син же завжди поступався. Рано чи пізно — після прохань, образ або тиску — він знаходив гроші, привозив ліки, оплачував «термінові потреби» й мовчав.

— Гаразд, мамо, — сказав він утомлено. — Спробую з нею поговорити.

Він пішов у спальню, прикривши за собою двері. Галина Степанівна лишилася сама. Вона вдоволено хмикнула, підсунула до себе шкатулку й зазирнула всередину. Порожнеча здалася їй тимчасовою. Зараз Тарас підвищить голос, Оксана спалахне, може, навіть заплаче, але картку віддасть. Проти чоловіка не піде. І син свою теж покладе поруч — мати ж просить не для себе, а для родини.

— Треба ж, мій банкомат закапризував, — тихо засміялася вона, наливаючи собі чай. — Нічого, синочок зараз полагодить…