Свекруха запропонувала харчуватися окремо, а потім здивувалася, чому я не готую для її гостей

Я думала, що після цих слів усе поступово вляжеться. Але люди на кшталт Марини, звиклі отримувати більше, не миряться з утратою звичного потоку мовчки.

За три дні до нас прийшла дальня родичка з боку чоловіка. Ледве зайшовши, вона зітхнула так виразно, ніби вже наперед принесла із собою чужу правоту.

— Галино, я від Марини чула… Серце за тебе болить. На старості жити за договором, за тарілку супу гроші вносити. Які нині невістки пішли.

Галина Степанівна сиділа на дивані. Обличчя в неї напружилося. Раніше вона неодмінно скористалася б таким випадком: зітхнула б, поскаржилася, додала б пару подробиць, щоб викликати жалість. Але того дня вона лише налила чаю й тихо сказала:

— Це справи моєї сім’ї. Не варто судити, почувши одну сторону.

Родичка розгубилася.

— Але ж Марина твоя донька. Невже вона все вигадала?

Я стояла на кухні, тримала кришку каструлі й не виходила. Мені хотілося почути, що обере свекруха тепер: звичну скаргу, зручне мовчання чи правду.

Галина Степанівна поставила чашку на стіл.

— Вона не все вигадала. Вона просто розповідає так, як вигідно їй. Я сама захотіла харчуватися окремо. Я сама підписала правила. Я хотіла тримати гроші при собі, але звикла, що невістка готує й прибирає. Багато років я допомагала Марині грошима, а сама отримувала допомогу від Тараса й Оксани. Якщо говорити чесно, винна насамперед я…