Святковий вечір у сина виявився зовсім не таким теплим, яким здавався з вікна

Із сусідньої кімнати долинув голос Олексія:

— Тату, тебе із самодіяльності вигнали ще в молодості. Мама розповідала.

Сміялися всі троє. І Данило в телефоні теж.

Весняний вечір був теплий і м’який. Григорій Савельович із Мишком сиділи на ґанку й дивилися, як Олексій невміло скопує город, який колись любила Анна Петрівна.

— Діду, ми влітку на риболовлю поїдемо?

— Поїдемо. Як вода прогріється, риба до берега підійде — так і рвонемо. Навіть чай допивати не станемо.

— Думаєш, спіймаємо щось більше, ніж минулого разу?

— Із твоїм везінням ми там доісторичну рибину витягнемо. Або золоту. Головне — не проси в неї новий дім. У нас цей непоганий.

Вони помовчали. Мовчання було спокійне, тепле, таке, яке не треба заповнювати словами.

— Діду, — сказав Мишко. — Дякую, що приїхав тоді.

— А куди б я подівся, шибенику? Тебе лиши без нагляду — ти знову на мороз підеш кулінарні рекорди ставити. Це тобі дякую, що не зламався.

Олексій увіткнув лопату в землю, витер лоба й гукнув:

— Тату, а що тут мама садила? Моркву чи буряк?

— Сади обидва варіанти, не помилишся! І часнику побільше. А он там у кутку в неї росло щось хитре з фіолетовими штуками. Я його тридцять років боявся полоти, раптом за руку вкусить.

Мишко розсміявся.

У домі було тепло. На стіні висіли старі й нові фотографії: Анна Петрівна з гітарою і поруч Мишко з гітарою, крізь роки, ніби одна тиха розмова тривала й після її відходу.

Троє чоловіків нарешті зрозуміли просту річ: сім’я — це не стіни, не документи і не чийсь дім. Сім’я — це коли тобі відчиняють двері, якщо ти змерз.