Син не приїхав на похорон матері, пославшись на зайнятість, а за рік повернувся по квартиру. Тоді йому показали одне фото.

Двадцять шостого лютого суд повністю відмовив у позові й стягнув із Максима витрати: 184 тисячі за експертизи, 90 тисяч за послуги представника та судовий збір. Він подав апеляцію, але в червні програв і її. Сума витрат зросла.

Уже після процесу я частинами дізнався, наскільки конкретними були плани сина й невістки. У квітні 2025 року, ще до приїзду до мене, вони внесли безповоротний аванс 600 тисяч за чотирикімнатне житло в новому районі столиці. До вересня треба було вийти на угоду.

Максим із Юлією розраховували отримати частку в нашій квартирі, продати її й закрити суму, якої бракувало. Угода зірвалася в жовтні, аванс лишився в продавця. Їхня впевненість у спадщині була такою великою, що моєї згоди вони заздалегідь не вважали потрібною.

У листопаді Юлія зателефонувала мені єдиний раз. Вона не кричала, а втомлено сказала: «Миколо Петровичу, ви перемогли. Ви задоволені?» Я відповів, що ні. Після цього вона мовчки завершила дзвінок.

До зими Максим почав телефонувати Степанові Степановичу. Двічі старий механік вислухав прохання вплинути на «вперто́го старого» й пояснити, що синові з дітьми належить справедливість. Утретє він відповів: «Максимку, я твою матір сорок років знав. Я її труну ніс, а ти тепер розповідаєш мені про справедливість». Більше на дзвінки він не відповідав.

Останню особисту дію в цій історії я вчинив раніше, ніж закінчилася апеляція, — у березні, через двадцять два місяці після похорону. Я поїхав на кладовище й докладно зняв пам’ятник: граніт, портрет, ім’я та дати.

Удома зібрав усі фотографії шістнадцятого травня 2024 року — відспівування, автобус, могилу, вінки й обличчя людей, які прийшли. Знімав племінник Тамари Леонідівни. Я його не просив: він зробив це сам і зберіг триста кадрів…