Син повернувся додому після п’яти років служби й одразу зрозумів, що з матір’ю сталося щось недобре
Тепер я знав, що робити. Я мав повернутися в селище, знайти допомогу. Я не міг залишити її тут, із цим чоловіком, у цих руїнах.
Але коли я обернувся, щоб подивитися на будинок востаннє, я побачив в одному з вікон другого поверху два силуети. Вони стояли й дивилися мені вслід. Мама і цей Паша.
Тоді мені здалося, що в її силуеті не було страху. Була лише тиха, безмежна печаль. Я йшов назад крізь нічний ліс.
Але тепер він не здавався мені ворожим. Я не відчував ні страху, ні втоми. У голові була абсолютна ясність.
Тепер лишалося повернути її додому. Шлях назад видався коротшим.
Я вийшов на шосе, коли небо на сході вже почало світлішати. Ноги гули, одяг був вологий і брудний, але я цього не помічав. Я дістався до села, про яке говорив дід Макар, і без зусиль знайшов його дім.
Міцний, добротний, із різьбленими лиштвами. Він уже порався на подвір’ї, коли я підійшов до хвіртки. Побачивши мене, він відклав сокиру й пішов назустріч.
«Знайшов?» — спитав без передмов, вдивляючись у моє обличчя.
«Знайшов», — відповів я, кивнувши.
«У тому будинку відпочинку? Жива?»
«Жива, але…» — відповів я. І розповів йому про те, що побачив. Про її сплутану пам’ять, про волоцюгу Пашу, про те, що вона мене не впізнала й боїться.
Дід Макар слухав, насупивши густі сиві брови. «Так, діла… — протягнув він, коли я закінчив. — Значить, не сама вона там».
«Це, з одного боку, й добре. Не дав їй померти з голоду. А з другого — погано».
«Тепер він її своєю вважає. Просто так не віддасть».
«Я не збираюся її там залишати, — твердо сказав я. — Я заберу її».
«Сьогодні ж».
«Стривай, служивий, не рубай з плеча! — зупинив мене дід. — Силою тут не візьмеш».
«Ти для неї зараз — чужа людина. А він — свій. Якщо ти почнеш її силоміць уводити, вона тільки ще більше злякається».
«І він за неї заступиться. Невідомо, що в нього на думці. Може, й ножем штрикне в темряві».
Він мав рацію. Я згадав важкий, недобрий погляд Паші. «І що ж мені робити?» — спитав я у відчаї.
«А робити ось що, — сказав дід Макар. — Ходімо в хату. Баба моя тобі лазню натопить».
«Поїси по-людськи, поспиш. А потім думатимемо. Ранок вечора мудріший».
Я не став сперечатися. Втома навалилася на мене всією своєю вагою. Гаряча вода змила з мене не тільки бруд, а й частину душевного тягаря.
А потім я сів за стіл, і дружина діда Макара, тиха, усміхнена баба Дуся, поставила переді мною тарілку гарячого супу й домашні котлети з картоплею. Я їв, і сльози самі котилися по щоках. Я не плакав, коли знайшов матір у тих руїнах, не плакав, коли йшов нічним лісом.
А зараз, за столом у чужих, але таких добрих людей, я не міг стриматися. Проспав я кілька годин. Прокинувся від запаху свіжої випічки й тихої розмови на кухні.
Я вийшов. Дід Макар і баба Дуся сиділи за столом. Побачивши мене, вони замовкли.
«Ну що, виспався, бійцю? — спитав дід з усмішкою. — Сідай, снідатимемо». Після сніданку ми знову повернулися до розмови про маму.
«Ось що я надумав, — сказав дід Макар. — Їхати туди треба не з порожніми руками. Треба цьому Паші показати, що ти не ворог, а друг».
«Що ти не відбирати приїхав, а допомагати».
«Як це?» — не зрозумів я.
«А так. Візьмемо продуктів».
«Тушонки, крупи, хліба, цукру. Візьмемо добрих цигарок, пляшку горілки. Для нього це скарб».
«Приїдемо, поговоримо по-людськи. Ти йому — повагу, він тобі — довіру. А там видно буде».
«Треба, щоб він сам зрозумів, що твоїй матері краще з тобою буде». План був ризикований, але іншого в мене не було. Ми зібралися…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
