Син повернувся додому після п’яти років служби й одразу зрозумів, що з матір’ю сталося щось недобре
Дід Макар запріг у віз свого старого смирного коня. Ми завантажили мішки з продуктами, старі, але теплі ковдри, які дала баба Дуся, сокиру й пилку. «У господарстві все згодиться», — бурчав дід.
Дорога цього разу була не така страшна. Вдень ліс виглядав зовсім інакше. Сонячні промені пробивалися крізь листя, співали птахи.
Ми їхали повільно, віз рипів, кінь ліниво помахував хвостом. Коли ми під’їхали до будинку відпочинку, на ґанку нас уже чекав Паша. Він стояв, схрестивши руки на грудях, і дивився на нас спідлоба.
«Знову ти! — прохрипів він, коли я зістрибнув із воза. — Я ж сказав: іди геть!»
«Ми з миром, Павле, — сказав дід Макар, злізаючи слідом. — Поговорити приїхали».
«І гостинців ось привезли».
Паша з недовірою подивився на мішки у возі. «Не треба мені ваших гостинців», — буркнув він, але я бачив, як блиснули його очі при вигляді пляшки горілки.
«Та ти не соромся, — добродушно сказав дід. — Ми від щирого серця. Розуміємо, нелегко вам тут».
«Хочемо допомогти». Ми вивантажили мішки. Паша дивився на все це, і його суворе обличчя поступово м’якшало.
«А де Надія? — спитав дід. — Привітатися б».
«Спить вона», — відповів Паша, не відриваючи очей від тушонки.
«Ну, хай спить, — погодився дід. — А ми поки посидимо, поговоримо». Ми сіли на ґанку.
Дід Макар дістав пляшку, розлив по трьох залізних кухлях, які прихопив із собою. Паша випив залпом, крякнув. «Навіщо приїхали?» — спитав він уже миролюбніше.
«Син по матір приїхав, — просто відповів дід. — Забрати її хоче. Додому».
Паша похмурнів. «Немає в неї дому, — відрізав він. — Вигнали її, син рідний вигнав».
«А цей…» Він кивнув на мене. «П’ять років десь пропадав. А тепер з’явився. Рятівник».
«Я в армії був, — сказав я тихо. — Я не знав».
«Якби знав, ніколи б цього не допустив».
«Армія, — хмикнув Паша. — Усі ви там, в армії, а старі тут самі подихають».
Він розповів, як знайшов її голодну й знесилену. Як привів сюди, в це занедбане місце. Як ділився з нею останнім шматком хліба.
Він говорив, і я розумів, що ця людина, опущена, озлоблена на весь світ, по-своєму прив’язалася до моєї матері. Вона стала для нього кимось на кшталт сім’ї, єдиною близькою істотою в його безпритульному житті. Він захищав її не тільки від інших, а й від мене, бо боявся знову лишитися сам.
«Вона хвора, — сказав я. — Їй потрібні постійний догляд, тепло й нормальна їжа. Тут вона не виживе».
«А я її не кривджу», — заперечив він, сіпнувшись.
«Я про неї дбаю». У цю мить на ґанок вийшла мама. Вона була вдягнена в стару чоловічу куртку, а на голові мала хустку.
Вона побачила мене й завмерла. Але в її очах уже не було того панічного страху, що під час нашої першої зустрічі. Було лише здивування і… цікавість…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
