Син повернувся додому після п’яти років служби й одразу зрозумів, що з матір’ю сталося щось недобре
«Надіє, іди сюди, — покликав її дід Макар. — Не бійся. Це син твій, Коля».
«Він по тебе приїхав».
Вона повільно підійшла, сіла на сходинку осторонь, не зводячи з мене очей. «Коля», — прошепотіла вона, ніби пробуючи ім’я на смак.
Я дістав із кишені фотографію. Ту саму, затерту, яку носив п’ять років біля серця. Я простягнув їй знімок. «Пам’ятаєш, мамо?»
«Ти мені її дала, коли я від’їжджав». Вона взяла фотографію тремтячими руками. Довго дивилася на неї.
А потім підвела на мене очі, і я побачив у них проблиск упізнавання. Сльоза повільно скотилася по її зморшкуватій щоці. «Синочку, — прошепотіла вона. — Повернувся».
Вона заплакала. Тихо, гірко, як плачуть люди, які надто довго тримали біль у собі. Я підійшов і обійняв її.
Вона була худенька, крихка, як пташка. Вона притулилася до мене й плакала, здригаючись усім тілом. І я плакав разом із нею.
Паша дивився на нас, і його обличчя було кам’яне. Він підвівся, розвернувся й, не сказавши ні слова, пішов у дім. Ми сиділи на ґанку ще довго.
Мама тримала мене за руку й усе повторювала: «Повернувся, синочку. Повернувся».
Пам’ять до неї ще не до кінця повернулася: вона плуталася у спогадах, говорила про мого батька як про живого. Але вона впізнала мене. І це було головне.
Коли почало сутеніти, з дому вийшов Паша. Він підійшов до нас. «Забирай», — сказав він глухо, не дивлячись на мене.
«Їй із тобою краще буде». Він засунув руку в кишеню й простягнув мені щось. Це був маленький вишитий мішечок.
Ладанка. Мамина. Вона завжди носила її на грудях.
«Не загуби», — сказав він.
«А ти? — спитав я. — Ти як же?»
«А я що?» Він криво всміхнувся.
«Я звик сам. Ідіть із Богом». Я допоміг мамі підвестися.
Вона обернулася й подивилася на Пашу. «Дякую тобі, Павле, — сказала вона тихо. — За все дякую».
Він нічого не відповів, лише махнув рукою й знову зник у темному отворі дверей. Ми від’їжджали, і я бачив його силует у чорному вікні. Він стояв і дивився нам услід.
Чужа, похмура людина, яка врятувала мою матір і тепер знову лишилася сама в цьому мертвому будинку біля озера. І на душі в мене було важко. Я забирав маму, але залишав тут людину, якій був зобов’язаний більше, ніж будь-кому іншому…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
