Син повернувся додому після п’яти років служби й одразу зрозумів, що з матір’ю сталося щось недобре

Повітря було густе, вологе, просякнуте запахом прілого листя, грибів і чогось іще тривожного й дикого. Дорога, ледь помітна вдень, тепер майже розчинилася в мороці. Промінь ліхтарика вихоплював із темряви потворні корені, схожі на скорчені пальці, слизькі від моху камені й чорні провалля калюж.

Я йшов, постійно спотикаючись і оступаючись. Кожен шерех, кожен тріск гілки змушував мене здригатися. Десь удалині ухнула сова, і від цього звуку по спині пробіг холодок.

Я був сам у цьому величезному байдужому лісі, і відчуття самотності було майже відчутним на дотик. Я дістав із пакета ще теплий пиріжок. Запах печеного тіста й картоплі на мить повернув мене у світ людей, у світ затишку й тепла.

Я їв на ходу, жадібно намагаючись не думати про те, що чекає на мене попереду. Сім кілометрів. У звичайному житті — година-півтори неспішної ходи.

Але тут, у нічному лісі, розбитою, зарослою дорогою, ця відстань здавалася безкінечною. Я йшов, орієнтуючись по моху на деревах і по ледь помітній колії, залишеній, мабуть, ще за часів, коли будинок відпочинку працював. За дві години ліс раптом розступився.

Я вийшов на велику галявину, і попереду, у слабкому світлі місяця, що пробивалося крізь хмари, я побачив його. Будинок. Точніше, те, що від нього лишилося.

Величезна триповерхова будівля з вибитими вікнами, що чорніли, мов порожні очниці. Штукатурка обсипалася, оголивши цегляну кладку, порослу мохом і плющем. Дах у кількох місцях провалився.

Навколо нього стояло кілька маленьких будиночків-котеджів, таких самих зруйнованих і занедбаних. І за всім цим, у місячному світлі, поблискувала темна, нерухома гладінь великого озера. Видовище було водночас і величне, і моторошне.

Мертве містечко-привид посеред лісу. Я постояв на краю галявини, збираючись із духом. Тут вона? Чи міг хтось вижити в цьому мертвому місці? «Мамо!» — гукнув я, і мій голос прозвучав слабко й сирітливо в цій оглушливій тиші.

Відповіддю мені було лише луна, що відбилася від стін зруйнованої будівлі. Я повільно пішов до головного корпусу. Двері були зірвані з петель.

Я ступив усередину, в зяючу чорноту холу. Промінь ліхтарика заметався по стінах, вихоплюючи з темряви залишки колишньої розкоші: уривки дорогих шпалер, шматки ліпнини на стелі, перекинуті меблі.

Під ногами хрустіло бите скло й штукатурка. Повітря було сперте, важке, просякнуте тлінням і забуттям. Я пройшов коридором першого поверху, зазираючи в порожні кімнати.

Усюди була одна й та сама картина руїни. Порожнеча. Жодних слідів людини.

Я піднявся на другий поверх широкими сходами, які колись, вочевидь, були парадними. Сходинки рипіли й хиталися під ногами. Тут було те саме.

Порожні номери, розграбовані й завалені сміттям. Мені ставало дедалі страшніше. Я помилився.

Її тут немає. Я прийшов у нікуди. Я вже збирався спускатися, коли помітив у кінці довгого коридору прочинені двері.

З-під них пробивалася тонка смужка світла. Світла? Звідки тут може бути світло? Електрики не було вже років двадцять. Серце закалатало як шалене…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇