Син повернувся додому після п’яти років служби й одразу зрозумів, що з матір’ю сталося щось недобре

Я повільно, намагаючись не шуміти, пішов коридором. Що ближче я підходив, то виразніше чув тихий монотонний звук, схожий на бурмотіння. Я підійшов до дверей і зазирнув у щілину.

Кімната була невелика. У кутку на старому продавленому матраці, вкрившись якимось ганчір’ям, хтось лежав. А посеред кімнати на підлозі сиділа жінка.

Стара, із сивим розпатланим волоссям. Перед нею на підлозі горіла свічка — недогарок, уткнутий у кришку від консервної бляшанки. Вона гойдалася з боку в бік і щось тихо наспівувала або читала наспівом.

Це була вона. Моя мама. Я не міг поворухнутися.

Я просто стояв і дивився на неї крізь щілину в дверях. Вона була худа, змарніла. Її обличчя в нерівному світлі свічки було воскове.

Одягнена вона була в якесь лахміття. Але це була вона. Жива.

Я хотів крикнути, кинутися до неї. Але щось мене зупинило. Я прислухався до її бурмотіння.

Це була молитва. Вона читала «Отче наш». Знову й знову, як заклинання.

Я обережно штовхнув двері. Вони рипнули. Мама здригнулася й обернулася.

Її величезні, перелякані очі вп’ялися в темряву коридору. «Хто тут?» — спитала вона слабким, тремтливим голосом. Я зробив крок у кімнату, в коло світла від свічки.

«Мамо, — прошепотів я. — Це я. Коля». Вона дивилася на мене, не кліпаючи. У її очах не було впізнавання, лише страх.

Вона повільно відсунулася в куток кімнати. «Не підходь, — прошепотіла вона. — Іди геть».

«Мамо, це ж я, твій син». Я зробив іще крок. Вона замотала головою.

Її обличчя спотворилося від жаху. «Ні, — промовила вона. — Мій син в армії».

«Він скоро повернеться. А ти… Ти поганий. Іди геть».

Я завмер. Вона мене не впізнавала. Рік поневірянь, голоду й самотності сплутав її пам’ять…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇