Сюрприз у закинутій лісовій хатині, що змусив жінку стати навколішки

Вона взяла кухоль, просто взяла в руки, не наливаючи нічого, а просто міцно тримала.

Кераміка була дуже холодна. «Мені було соромно, — сказала вона. — Я зовсім не вмію просити пробачення».

Чайник почав тихенько шипіти, попереджаючи, що скоро закипить. Павло уважно дивився на матір. Дивився довго, і в цьому погляді було щось таке, що вона не стала намагатися розшифрувати.

«Умієш, — сказав він нарешті. — От просто зараз у тебе виходить». Агафія поставила порожній кухоль назад на стіл.

Дивилася в нього так, ніби там було сховане щось важливе. Нічого там не було, просто порожній посуд. Чайник голосно закипів і вимкнувся сам.

Степанич приїхав рівно за сорок хвилин. Це було дуже швидко для його віку й розбитої ґрунтової дороги. З ним був Сергійович, сільський фельдшер: маленький, щільний, у куртці, застебнутій криво на один ґудзик, видно, вдягався в темряві.

Він увійшов і подивився на Павла професійним поглядом. Таким поглядом, який каже все зрозуміло ще до того, як лікар відкриває рота, а потім присів поруч. Оглянув кульове поранення мовчки.

Помацав тканини довкола. Підвів серйозний погляд. «Терміново в лікарню, — сказав він. — Кулю треба дістати сьогодні».

«Краще завтра», — слабо заперечив Павло. «Ні, саме сьогодні», — твердо сказала Агафія. Вони вимовили це майже одночасно, кожен своє, і обидва тут же замовкли.

Павло знову подивився на матір. Щось зважив усередині себе: Агафія бачила, як він це робить, очі відходять трохи вбік, пальці ледь стискаються. Потім він згодом кивнув.

Степанич і Сергійович дбайливо взяли його під руки. Вони зробили це з тією злагодженістю, яка буває в людей, давно звиклих робити важку справу без зайвих розмов. Агафія потяглася по куртку на гачку біля вхідних дверей.

Вона не думала про це, рука знайшла річ сама. Просто взяла й одягла. Ніби інакше й бути не могло в цій ситуації.

Степанич вів машину дуже обережно, акуратно об’їжджаючи ями, яких на цій дорозі було приблизно через кожні два метри. За вікном сильно сіріло. Світанок розгортався повільно, без поспіху, як людина, якій абсолютно нікуди квапитися.

Павло сидів на задньому сидінні поруч з Агафією. Він витягнув хвору ногу, наскільки йому дозволяв тісний простір. Степанич не відривав погляду від дороги.

Усі троє мовчали. Під колесами похрускувало: землю добряче підморозило за ніч. «Федір просто так не піде», — сказав Павло неголосно, дивлячись у бічне вікно.

«Він дуже злопам’ятний. І завжди таким був». «Я знаю, — спокійно відповіла Агафія. — Я подзвоню інспекторові, щойно приїдемо».

Вона додала це таким тоном, що запитань більше не виникало ні в Павла, ні в Степанича. Водій ніяк не відреагував, тільки трохи міцніше взявся за кермо на черговій вибоїні. За вікном попливли перші поля, сірі, з рештками підмерзлої трави.

Дерева нарешті скінчилися. Почався відкритий простір, і небо над ним виявилося несподівано світлим. Воно було не денним, але вже точно не нічним.

Перший сніг лежав у глибоких коліях і не танув. У лікарні Агафія подзвонила офіцерові поліції відразу, поки Павла везли на каталці в операційну. Говорила коротко, гранично точно: яка лощина, яка просіка, скільки капканів і чия мітка стоїть на дужці.

Інспектор уважно слухав, і вона чула, як він швидко пише. Рівно за дві години він передзвонив їй сам. Федора взяли на виїзді з району: він стояв біля зламаної машини й нікуди не їхав.

Нога в нього була підвернута: скаржився, що застряг у болоті. Сам не міг сісти за кермо. Костя здав його раніше, ніж офіцер устиг поставити йому друге запитання.

«Нервовий трапився чоловік, — сказав інспектор із професійною сухістю. — Такі довго не тримаються». Агафія мовчки вислухала звіт.

Подякувала йому за роботу. Прибрала телефон у кишеню куртки й штовхнула білі двері палати. «Усе гаразд», — сказала вона.

Павло лежав на жорсткому казенному ліжку з білою подушкою. Подушка була йому явно замала, голова майже звисала з краю. Операція пройшла під місцевою анестезією, кулю успішно дістали.

Він дивився в білу стелю з виглядом людини, яка щаслива просто лежати горизонтально й ні про що не думати. «Ти залишишся зі мною?»